- У сейф сховай… Речовий доказ, - наказав Перепечай. - Ще не знаємо, з ким воюємо. Раптом згодиться…
Продан забрав черевик, зник безшумно. Старий важко опустився у крісло. Спина колом… Чого їй треба, тій спині?! Скоріше б Женя Максимка привезла. Розпитати, що за халепа. Для адекватної відповіді.
Та допит довелося відкласти. Донька телеграфно з дня удень: ледь живий, уже одужує, за тиждень оклигав, тільки змарнілий. І засмучений. І хоч цікавість сто разів штовхала Перегіечая зателефонувати Максу, - не здався. Хай одужує і сам до діда їде. Такі у Перепечая правила.
У наново відреставрованому старовинному триповерховому особняку біля Житнього ринку, що старий Перепечай був його одноосібним власником, займав увесь третій поверх, а інші приміщення здавав орендарям, Макс з’явився у День дурних і сміху.
Медсестра тільки-но закінчила масажувати старому спину - сидів у кабінеті біля столу у теплій вовняній фуфайці, диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру. Побачив онука, розцвів.
- Максимко… А що дідові приніс? - наче й не здогадується про Максові мандри.
Макс усміхнувся: чудний у нього дід. У самого - тільки тор- бів для грошей не вистачає, а варто з’явитися - як та дитина: а де гостинчик?
- Є гостинчик, - дістав пляшку лікеру “Mandarine Napoleon”. Поставив посеред столу, прямісінько на те місце, де ще недавно обгорілий черевик з кісткою стояв.
- О! Моя наливочка… - закивав дідо. Зиркнув на Шиллє- ра. - Йди на кухню, Ромко. Принеси мені чарку і вимітайся. Завтра продовжимо.
Макс і Шиллєр зиркають один на одного.
- Як почуваєшся, Ромо? - холодно питає Макс.
- А маю погано? - Шиллєр напружується. Суне до дверей.
- Навпаки. Думаю, маєш привід прекрасно почуватися! - Макс замовкає, прискіпливо дивиться на Шиллєра. - Я тобі розкажу якось… чому саме…
Шиллєр супиться насторожено, вислизає з кабінету. З’являється за мить з лікерною чаркою. Задкує - до завтра, на все добре - зникає. Перепечай відкриває пляшку.
- І не проси. Не ділитимуся. Моя наливочка, - наливає собі по вінця.
Макс зітхає розчулено.
- Діду, ти мене любиш?
- Скажу більше… Я тобі оцей будинок відписати хочу, - відповідає старий. - Перенесеш сюди свій офіс, не платитимеш оренди. Інші орендарі тобі платитимуть. І я поруч. І сам тут можеш оселитися - півповерху віддам. Метрів чотириста буде. Гарно придумав?
- Класно…
- Розвеселив? Давай! Кажи діду, де тебе носило.
- Давай іншим разом, - тьмяніє.
- Добре, - спостерігає за онуком уважно. - То без діла прийшов?
- Діду… Куди краще гроші вкласти?
- Землю купуй! - не роздумує Перепечай. - Інше - мотлох. Прикупи десь в одній області район невеличкий.
- Так не продається земля…
- То для усіх не продається. І правильно, бо полізуть - не відіб’єшся.
- Допоможеш?
- А наливочки привезеш?
- Привезу.
- І я допоможу, - Перепечай наливає собі ще, зиркає на онука. - Грошей багато?
- Два мільйони…
- Хіба то гроші? Дріб’язок! Ото профінькай і забудь. Хто дав? Батько? Тим більш профінькай! Щоб не висів над тобою, як клізма над дупою. Нема грошей! Хай повіситься! Ми з тобою справами капітальними займемося.
Макс дивиться на діда сумно.
- Не любиш ти тата.
- Чому ж це не люблю?! - щиро дивується Перепечай. - Просто критикую. Ти, Максимку, мене уважно слухай… Батьківські гроші - то маячня. Свій кадуцей треба мати.
- Що за кадуцей?
- Ото… Ще по Європах тинявся. Кадуцей - жезл Гермеса. Хто кадуцей має - той недоторканний.
- Гроші…
- Свої гроші! І справи… З такими людьми, що у них “кадуцей” на лобі написано, - повчає, знову прикладається до пляшки. - Нічого… Навчу. А ті два лимони - в офшор.
- І так в офшорі.
- В інший офшор! Щоб батько не знав, де твої гроші і скільки їх. Відривайся вже від цицьки.
- Давно хочу.
- Допоможу… І людину дам довірену. Щоб проконсультувати тебе могла будь-якої миті.
- Я і сам нібито…
- Забудь про свої книжки. Августа слухай - Август не підведе.
- Августа? - Макс не вірить вухам. - Закса? І він на тебе працює? А я думав, на тата.
- То тільки твій тато й досі не може втямити, що він на мене працює, - роздратовано бурчить Перепечай.
Уже і ніч повіки стуляла, а старий з малим ще довго балакали. І тільки коли Макс розпрощався і пішов, Перепечай вилив у чарку залишки лікеру, проковтнув і сказав у порожнечу:
- “Критикую”… Не люблю! Засрав Жені життя, тварюка.
Притулився спиною до крісла, усміхнувся недобре. “Встигну, - подумав. - Рік - то чимало”. Про злоякісну неоперабельну пухлину, що вже вчепилася метастазами у хребет старого, не знав ніхто, крім лікарів приватної клініки, які й оголосили вердикт: часу в Перепечая - максимум до наступної весни…