- Добре… Зустрінемося завтра, - втомлено кивнула головою секретарка.
Потяглася до гаманця, аби заплатити за каву. На столі мобільний - дзень!
- Сердюк, - напружилася. Мобільний до вуха. - Слухаю, Максиме Володимировичу.
Вислухала хазяїна, вимкнула зв’язок. Тремтячою рукою поклала апарат на стіл, усміхнулася спустошено.
- Що?.. - насторожено запитала Діброва.
- Сказав… Нічого не робимо для Дори… Усе відміняється…
Свєта Сергіївна заклякла на мить, дістала з пачки останню сигарету, до рота не донесла - зламала.
- Козел довбаний… - прошепотіла недобре.
Макс відчув себе козлом двадцятого травня о четвертій годині. Спочатку дідова покоївка без церемоній видала:
-Зараз у пана Перепечая лікарі, потім процедури і масаж. Зможе приділити вам час о вісімнадцятій, не раніше.
Макс спробував повернути відьму на місце, мовляв, я - онук твого хазяїна, тож просто веди мене до діда без зайвих слів. Та покоївка заступила двері:
- Жодних візитерів! Ви заважатимете!
Макс проковтнув гнів - дочекається, поки чужі підуть з хати, скаже дідові, щоб звільнив оцю… категоричну…
Поплентався на кухню - а там Рома Шиллєр від нудьги коньяк сьорбає.
- І не страшно? - запитав іміджмейкера холодно. - Дідо не любить, коли його запаси спустошують.
- А-а-а… Страх… Що таке страх? - Рома уже встиг накачатися. - Усвідомлення невідворотності? То - жах! А страх якраз змушує чудити… Ніби є альтернатива невідворотності. І я… сподіваюся… що пронесе. Що почуватимуся… чудово!
Остання сентенція п’яного іміджмейкера залила Максове лице червоним.
- Тільки не питай, як почуваюся я, - сказав ворожо. - Бо я нині не терплю запитань!
- І питати не треба! І так усе зрозуміло - маєш прекрасно почуватися! - Рома хитнувся, хлюпнув у чарку коньяку, підняв її. - Твоє здоров’я, нащадок імперії. І більше не заводь собі подружок, які трахаються одночасно з тобою і ще якимось… покидьком. Бо надалі вони не кидатимуться у річку. То був виняток! Доведеться власноруч їх топити.
- Ти… - Макс задихнувся, провів по обличчю долонею, наче обхаркав хто. - Що ти верзеш, ПІиллєре?
- Люба та твоя… трахалася… З тобою! І з Макаровим! З ним, думаю, частіше… Бо ж вони під одним дахом… І хіба не заслужила покарання? - бурмотів, язик заплітався. - Заслужила! А от Макаров… Не знає страху, падло! Любу твою потра- хав, пішов до твого тата помічником працювати. Нормально?! Ще й сраки йому не натовкли - фабрику собі купив! Нормально?! Щось у тому є. Може, блискуче політичне майбутнє… Треба буде придивитися до нього уважніше…
Шиллєр ще бурмотів щось про кляті вибори - наближаються, от де невідворотність! Цикав на Перепечаєву покоївку - зайшла на кухню, відібрала пляшку, наказала Шиллєру йти геть. Макс не чув. Закляк, ненависть хвилею - так он воно що… Не бачив, як вимівся Шиллєр, і тільки коли покоївка торкнулася плеча - чуєте? - зневажливо сіпнувся.
- Чого вам?
- Ваш дідусь заснув після процедур. Не дозволю його турбувати, - суворо повідомила.
- Іншим разом зайду, - посунув до дверей. *
Так он воно що! А він все крутив-вертів-роздивлявся окремі
уламки єдиного вітражу - чогось бракувало, хоч трісни! Щось не складалося - мордувало душу, наповнювало її страхами. А вона просто… шльондра! Скривився, наче смердючу ганчірку під ніс.
- Логічний фінал, - прошепотів недобре. Відшукав мобільний.
- Ганно Іванівно? Не шукайте Дори. Все відміняється.
Крапка! На голові - герцогська корона, у серці - попіл. За спиною - металеві крила. Роззирнувся - як низько пролетіти, всіх підріже.
Ускочив до автівки - у фонд! Куди завгодно, тільки не лишатися на самоті заразі На швидкість. Вискочив на Вали. На краю тротуару біля Житнього хитався Рома Шиллєр, махав рукою, намагався зупинити таксі.
- Тебе першого? - лють на кермі.
На праву, по краю. У голові істерика - бац! Тільки купка гім- на! Усіх нафіг! Продажні огидні потвори! Руки б вимити…
На тротуарі голосно закричала жінка. Макс - на гальма. Ро- мині очі за сантиметр від бампера. “Хоч слово кому скажи…” - пробив у Шиллєрі кілька дірок поглядом. “Щоб я здох…” - закліпав оченятами іміджмейкер.
А отак! Трусися в обісцяних штанях і розмірковуй, ідіот, про страхи!
Далі повільніше. Нормально! Все нормально. Досить з нього проблем. Знайшов кадуцей - покарана! Крила хоч і металеві, долу не тягнуть. Легкі.
- Августе Альфредовичу, - ходив кабінетом, вів пальцем по білій стільниці. - Я так розумію, що будь-яке моє прохання…
- Розцінюю як наказ, - віддано запевнив Закс. - Я надто старий, щоб змінювати… хазяїна. Завжди був людиною тільки вашого діда.