- Наказуй, - поблажливо. Сміх у душі: ні, більше тато не в змозі йому наказувати. Цікаво, здогадується, що саме змусило сина надовго залишити рідну землю?.. Офіційна версія: подався у Гонконг слухати лекції відомого економіста Лан Сянь- піна. Невже вірить?
- У мене хлопець працював… Олександр Макаров… - почув голос батька, закляк, насторожився - що, що?
- Виробництво купив. Я через Новаковського держзамовлення для нього пробиваю. Треба б звозити Ярослава Михайловича на фабрику до Макарова, щоб на місці роздивився, що до чого.
- Радий буду… - Макс говорив, себе не чув. - …зустрітися з Ярославом Михайловичем. Тільки додому заїду, перевдягнуся.
Володимир Гнатович обійняв сина.
- Приємно… Що допомагаєш… Продовжуєш справу…
- Що це ти… Ніби приречений… - похмуро віджартував- ся Макс.
Провів батька до дверей. Додому не поїхав.
- У якій лікарні Закс? - наступав на секретарку. - Скачко до мене! Де вона? Чому я її й досі не бачу?!
- Юлія? - секретарку лякав спокійний категоричний голос шефа. - Звільнилася…
- Що?! - несподіванка за несподіванкою. Хотів було запитати: коли, чому? Насупився. - Адресу лікарні! Швидко!
Заксове бліде обличчя зливалося з білою подушкою. Тільки сині губи контрастом.
- Доброго дня, Максиме Володимировичу, - ледь чутно.
- Серце?
- Не вперше… Вночі спати не можу - оце погано. А так… оклигаю.
- Одужуйте, - формально. - А Скачко… Чому відпустили?
- А що я міг зробити? Відпрацювала два тижні й пішла.
- Чому?..
- Сказала: особисті причини. Шкода. Дуже вправна дівчина. Але я вже доручив кадровій агенції підшукати нову помічницю.
- Ви б краще на іншому зосередилися.
Закс аж відірвав голову від подушки.
- Ніяких хвостів, Максиме Володимировичу.
- А Макаров… І досі прекрасно почувається…
- Люди почали працювати наступного дня після нашої з вами розмови, - прошепотів Август кволо.
- Тільки не в тому напрямку! Я повернувся - а тут такі новини! Держзамовленням для фабрики Макарова нардеп Сердюк власною персоною займається.
- Ні, ні… До кінця осені Макарова на фабриці не буде. Повірте, без гарантованого результату люди за такі справи не беруться.
- Точно не буде? - перепитав. Задумався. - Але… навіщо тоді уся ця метушня із держзамовленням? Вона компрометує тата…
Август зиркнув вицвілими оченятами, відповів не менш холодно, ніж Макс:
- І відводить підозри від вас. Ваш дідусь… зацікавлений… у цьому.
- У чому саме? - не здавався. - Мене захистити чи батькову репутацію зіпсувати?
- Пану Перепечаю завжди подобалися складні багатоходів- ки, - вислизнув Август.
- А Новаковський? Новаковський дідові теж поперек горла?
- Новаковський не постраждає, - упевнено відповів Август. - Ви зараз його на фабрику Макарова повезете? Швидко знайдете… Двоповерхова споруда неподалік від прокуратури.
Все знав старий хрін!
Макс мчав до Генеральної прокуратури - там і домовилися з Новаковським зустрітися, сумніви збурювали: Скачко, батько… “Невже дід хоче батька знищити?! - думав. - Чому? Попередити батька? Натякнути, щоб відійшов, не поганився. Чи дослухається? Ні… Тато ж у нас краще за інших життя розуміє…”
Побачив акуратний двоповерховий будинок з вивіскою “Ес- фір” на фасаді - і думати про тата забув. Тут… Тут його ворог. Нікчемний покидьок без честі й шляхетності. Аморальна тварюка. Як… Як тільки у нього вистачило совісті заповзти у татове кубло, знаючи, що перед тим зганьбив Макса з Любою?! Як у нього з’явилася оця фабрика? Тільки підлістю! Покидьки інших шляхів не знають. Максу вистачить терпіння, аби пройтися згарищем.
- Оце і є твоя фабрика? - тільки і процідив, побачивши білявого гада. Уява вже руйнувала стіни, вивалювала з вікон рулони тканин, скидала на купу дорогі японські швейні машинки.
- Моя! - нахабно відповів Макаров.
Тріумф волі
Ох і тяжко мовчати, коли так кортить балабонити, - хоч серце вирви. Щоб залишилася тільки тверда, як зелене яблуко, воля робити, як треба, не як жадається.
Старий пан пролежав у стаціонарі приватної лікарні тиждень. З ночі у ніч зиркав на Дору грізно.
- Ну, що?.. Розкриєш рота?
“Ні”, - метляла кучерями спантеличено.
- От Дуня… - презирливо.
- Дора!
Старий пан дратував до відчаю.
- Дуня!
- Дора! - гнівалася. - Ти! Знай! Дора!
- Хочеш говорити - не думай про слова, - сварка вщухала, старий пан набундючено дивився на Дору, повчав: - Відкрила рота і пішла чесати.
- Не-е мо-у… - бідкалася.
- А як я дражню?
- Мо-у… - тобто “можу”.
- От і тренуйся на тих, кого не любиш.
- Не-е мо-у…
- І де таких дебільних роблять?!
- Ти!.. Не можна! Ти… поганий! - й сама не помічала, як розмахувала руками, підкріплювала жести словами вголос. - Ти… гад!