Макс відсунув папери надто рвучко. Август відсахнувся.
– Що з вами, Максиме Володимировичу?
Макс уп’явся поглядом у вицвілі Августові оченята.
– Я сам розподілю фінансові пожертви.
Закс дуже здивувався.
– Хіба Володимир Гнатович вам не пояснив? Тоді перечитайте статут фонду. Директор-розпорядник несе відповідальність за витрату коштів, що передбачені на благодійні проекти і акції.
– Тобто за десять відсотків?!
– Немало, Максиме Володимировичу! Немало!
– А дев’яносто…
– Рішення щодо цих коштів приймає опікунська рада фонду. Ваш тато в тому числі.
– Пральня?
– Ненавиджу жаргон! – Август зблід більше, ніж зазвичай. Губи сині. – Думаєте, на тому балагані, на який ви перетворили наш бал, люди випадково важкі часи згадали?! Їм і зараз непросто. Про мінімізацію витрат і податків думає кожний поважний бізнесмен. А ми… лише допомагаємо.
– Чи може директор-розпорядник запропонувати опікунській раді свій варіант розподілу пожертв? – запитав Макс холодно, хоч всередині окріп.
– Опікунську раду очолює Володимир Гнатович. Поговоріть із ним, – крижаним голосом відповів Закс.
Паскудство! Макс набирав мобільний батька, очей із Закса не зводив.
– Зараз же і поговорю…
– Володимир Гнатович відлетів годину тому, а у літаку мобільні відключають, – нагадав той. – Вам телефонував, але ви не відповіли.
Макс віджбурнув мобільний, сіпнувся до старого, прошипів украй ввічливо:
– Ніяких рухів, Заксе! Чекатимете мого повернення. Завтра ж до тата полечу.
А нелегка справа… До Нового 2009 року – два дні. Білетів – фіг знайдеш. У Дори немає закордонного паспорта.
– На автівці поїду! Завтра! А сьогодні треба зробити Дорі паспорт! Ганна Іванівна із цим упорається. Так, Ганно Іванівно? І про візи не забудьте.
– Зрозуміло!
Пані Женя почула, ледь не впала.
– Максимчику, тільки не це! Ти телевізор дивишся?! У поляків дорогу замело, у німців затопило… Давай татові дзвонити. Хай назад летить, раз у вас такі справи невідкладні!
– Ні, мамо. Ні! Чонган відізвався. У Брюсселі тиждень буде. Давно не бачилися…
– Добре! Збирайся. Буде тобі літак, – пообіцяла пані Женя і рвонула до тата.
Старий Перепечай квиток організував за годину, чим, сам того не відаючи, довів до інфаркту диригента камерного симфонічного оркестру, який з колективом летів до Бельгії на якийсь фестиваль, бо за годину до відправлення той дізнався, що замість 52 квитків оркестру якогось біса надали 51, а у нього і так валторна захворіла, альт у запої, а тут тобі таке лихо: ще одного треба на батьківщині залишити!
– Квиток один? – Макс забув подякувати спритній мамці. – Я із Дорою хотів летіти.
– Зі справами упораєшся, наступного разу разом полетите, – лагідна. – Якраз Дорі паспорт зроблять… А тато тобі уже номер у готелі замовив. Чекає…
31 грудня 2008 року Макс Сердюк стояв на сяючій вогнями площі Гранд-плас, яка у святкову годину більше нагадувала величезний рухливий торт з веселих збуджених людей, дивувався: настрій натовпу не зачіпав. У повітрі пахло гарячими вафлями і пивом, та й вони не дарували відчуття безприв’язного азартного буйства. Подивився на годинник: куди спочатку? Із батьком зчепитися чи з Чонганом обніматися? У відповідь мобільний – дзеньк! «Хто дзвонить – до того й подамся!» – вирішив.
– Ти де? – почув голос батька.
Усміхнувся: нормально! Закінчувати день краще приємними зустрічами. А починати із невідкладних справ.
– Не чекав? Може, плани були? Не перебив? – Макс ходив просторою вітальнею номера «люкс» п’ятизіркового готелю «Аміго», що він за десять хвилин неспішної ходи від Гранд-плас, затишна нірка. Тут коханням, певно, гарно займатися, а не державними справами. Зиркнув на настороженого батька. Сидів у кріслі, супився підозріло: мовляв, якого біса принесло?! Тільки-но у Києві розпрощалися після твоєї забави дурнуватої.
– А ти хіба надовго? – спитав врешті.
– Та ні! Хвилин за двадцять, думаю, упораємося, – Макс усівся у крісло навпроти. Глянув на батька зухвало.
– Ну! То кажи, що за гарячка, – буркнув Сердюк-старший.