– Фонд… Я розпоряджаюся десятьма відсотками коштів. Вважаєш, це нормально?
Володимир Гнатович звик на будь-які конкретні запитання давати швидкі розпливчасті, як сире тісто, узагальнені відповіді. І вже було розкрив рота, аби десятьма-двадцятьма реченнями спокійно пояснити… Та нахабність, з якою син виплюнув йому претензії прямо в очі, таки вибила зі звичної колії. Почервонів до скронь. Учепився у крісло.
– Отак значить. Ну… І почекав би, поки повернуся. Обмізкували б.
– Зараз і обмізкуємо.
– Ну, добре, добре… – недобре так. Відірвав долоні від крісла. Підвівся важко і тільки тепер помітив на комоді біля дзеркала губну помаду шльондри Карен, що вона час від часу влаштовувала нардепу інтимні забави без небезпечних наслідків. Заступив комод, усміхнувся синові.
– Розібрався, значить, як фонд працює. То добре. І яку частку контролювати хочеш?
– Сто відсотків!
– Ні!
– Тобто? Ти мене весільним генералом туди посадив? Тоді я й дня там не лишуся! Невже ти й досі не зрозумів, тату? Я працюватиму тільки самостійно і незалежно від тебе. Навіть… у твоїй структурі.
– А десяти відсотків тобі мало?!
– Мені? Ти знущаєшся? Ті гроші йдуть людям. А інші…
– А інші – теж людям! Дуже потрібним, дуже поважним і дуже впливовим людям.
– І тобі?
Володимир Гнатович набундючився, забув про помаду Карен, загарцював по вітальні.
– Мені, не мені. Яка тобі різниця?! Певна частка – недоторканна. І це не обговорюється. Гроші йдуть… за призначенням. Благодійні акції, допомога оцим усім алкоголікам, наркоманам… На них – десять відсотків! І це теж не обговорюється. Є опікунська рада, а це не я один. Рада так вирішила. Крапка! – замовк, розстроївся. – Молодий ти ще… благодійністю займатися. Складна справа…
– А ти думав, я на сто тисяч гривень гречки бідахам накуплю і півроку радітиму? – Макс підвівся, стояв посеред вітальні, спостерігав за знервованим батьком.
Володимир Гнатович зупинився, обійняв сина.
– Ну… Годі, Максе. Свято… Рік новий. Разом відсвяткуємо чи назад летиш?
– З товаришем зустрітися маю. З ним, певно, і Новий рік зустріну.
– То й добре. Відпочивай. Я тобі номер забронював. Чи зі мною лишайся.
– Тату… Ми не про свята!
– Та чого ж ти такий упертий?! Усе «тату» і «тату»! Хіба я тобі зле зроблю? Подумаю… Подумаю і все вирішу. Аби впорався.
– Упораюся…
– Добре… Дай тиждень-другий. За день такі справи не вирішуються. Треба з людьми поговорити… Пояснити їм… – зиркнув на сина із прикрістю. – І що тебе муляє?
Макс усміхнувся тоскно.
– Та ні… Усе гаразд. Хочу справу… згідно з власною ваговою категорією. Я на середньоваговика не вчився. Моя вага – важка.
Чонган замахнувся на надважку Готель «Radisson SAS Royal». У «люксі» італійські меблі ар-деко 70-х років минулого століття. Китайцеві італійці по цимбалах! Статус. Сорочки-шкарпетки розкидані, посеред них коштовні цяцьки-гаджети – як і погубляться, Чонган нові купить. Не проблема!
– Дюк, друже! Мій перший секс! – знущається. Обнімає Макса, очі сміються.
– Ще раз згадаєш…
– Ані слова! Забули! – посмішка не торкається губ, зітхає-бідкається. – Та хіба таке забувається?…
– Ти став геєм? – дивується Макс.
– Чого б це? – Чонган врешті не втримується, регоче. – А ти? Я ж теж – твій перший секс. На чоловіків заглядаєшся?
– Чого б це?
– А… То добре! Тоді я спокійний. Як нап’юся до нелюдського скотства, ти мене… Так? Ти ж мене не зґвалтуєш?
І як його заспокоїти? Зґвалтувати, чи що?!
– Чонгане! Ти кому-небудь розповідав… про те наше наївне неподобство?
– Так! – киває. Задумується. – Ні! – дратується. – Дюк! Скільки можна? Я прагну забути, а ти…
Макс дивується безмежно.
– Чонган… Зараз ти мене трахаєш! Ти це розумієш?!
Чонган сміється:
– Ну, краще вже я тебе, ніж ти мене!
Хапає Макса за руку – годі вже, спішімо святкувати, поки знову не розбіглися на роки: китайський ресторан – там файна компанія чекає, потім у «Sea Grill», бо столик замовив ще півроку тому, а звідти до Чонганового земляка, що у нього тут вілла з усіма вигодами для цілодобового бешкетування. І жодної камери спостереження. І жодної шпарини для папараці. Перевірено – отам усе і помирає. Чонган спеціально зі Штатів прилетів, аби розтрощити власний мозок у мотлох: ані думки… Суцільні інстинктивні жадання…
– Ти чого хочеш, Максе?
– Поговорити…
Чонган – друг. Чонган тільки прикидається, що його мозок уже у мотлох.
– Поговоримо, – обіцяє у салоні «роллса», що він мчить їх до китайського ресторану. – Завтра під вечір. Коли свято відхаркаємо. Для мене, взагалі-то, ваш Новий рік не свято. Так – привід. Але гріх не скористатися.