– Тоді – пити! Ще маємо краплю часу. Господи, як же я люблю впадати у суцільне скотство!
10 січня зранку в Борисполі Максова мама дзиґою крутилася біля виходу, що через нього виходили прибулі пасажири різних рейсів, виглядала синочка, себе вгамовувала: та охолонь, Женю! Потроху, по кроку… Не вивали Максові на голову всі свої плани. Придивися спочатку: що в очах? Закинь гачок…
А нетерплячка ж – під кадик. Ох, вона мудра! Що не задумає, усе по її стане. І до Швейцарії сина – вона! І до Лондона – її воля у вигляді ненав’язливої поради. А хто краще від матері за сина подбає? Чужі люди? Десять днів у Брюсселі колобродив. Вовка казав: бачив Макса хвилин двадцять по приїзді і ще хвилин десять в аеропорту, коли той додому відлітав.
Пані Женя часу не гаяла. Застрягло у голові – женити. Тож до справи. Через знайомих повивідувала: що за дочка в Ярослава Новаковського? Чи не наркоманка, часом? Чи не дурепка амбітна, що вони такі всі до одної – силіконові пупи землі, бо у голові, як у порожній діжі, гуде. Чи, може, ще якісь хибні вади має? Ні, люди кажуть, під кайфом не бачили, на публічних заходах – вкрай рідко, архітекторка… Та пані Женя і сама розуміла, хоч бачила Нані тільки раз на тому клятому балу: інтересний варіант. Усе кумекала: як підібратися, щоб не схибити. Ну, повернеться Вовка навесні, зав’яже із Новаковським якісь оборудки, щоб можна було запросто запросити його з донькою на чай-каву. Чи додому, чи до заміського будинку, чи, приміром, до… Макса. А чому б і ні? То не проблема. Як викрутити, аби Макс ту Нані захотів?! За дівчину пані Женя геть не хвилювалася: щоб її Максимчик комусь не сподобався?! Та хай їй зроблять невдалу блефаропластику, щоб очі ніколи не закривалися, якщо таке станеться! А от Макс…
Вихід валявся під ногами. Після православного Різдва попхалася до салону краси педикюром нудьгу нищити, а там – Таточка, третя чи вже четверта дружина підстаркуватого мільйонера Ореста Матусова. Пані Женя з третім-четвертим особовим складом дружби не водила. Спілкувалася через «не хочу», якщо обставини змушували. А тут – педикюрні ванночки поруч.
– Як здоров’я Ореста Давидовича? – для годиться.
Таточка зітхнула розгублено.
– Єва-Марія сказала: носити мені чорне…
– Яка ще Єва-Марія? – зацікавилася пані Женя головним. А й те: чи їй здоров’ям Ореста Матусова опікуватися?! Та хай хоч сьогодні охолоне.
– Як?! Ви не знаєте? – Таточка теж правильно розставляла пріоритети. – Єва-Марія… Пророчиця з Македонії. Вона теж у Струміце народилася. Як і Ванга. Усе наперед знає. Кажуть, у неї Саркозі бував. Монтсеррат Кабальє. І балет з Маріїнського.
Пані Женя насупилася: тепло, тепло… А як – щоби гаряче?
– То ви з Македонії повернулися? – усміхнулася привітно.
– Ми з Орестом Давидовичем по задвірках не їздимо, – образилася Таточка.
– А де ж пророчицю надибали?
– У Києві на Костьольній, – кліпнула оченятами Таточка. – Єва-Марія приїхала у місцях сили помолитися. Певно, й не дійшла ще до Лаври. Людей приймає з ранку до ночі.
Пані Женю обпекло: гаряче! Є вихід. Гарантований і безпрограшний.
– Ви не знаєте, у літній колекції «Версаче» є чорне? – чула голос Таточки, а уява уже підтягувала логіку до жорстких планів. – Я б хотіла підготуватися до безмежного горя…
– Краще завагітніти встигни, інакше Орестове майно без тебе роздерибанять, – не утрималася, плюнула пані Женя, відштовхнула ванночку – який в біса педикюр?! На Костьольну! І що там за Єва-Марія така намалювалася?!
От, хоч і кажуть, з лиця води не пити, а як на пані Женю, то ворожка могла б щось і підправити на пиці, як уже взялася іншим поради роздавати. Ніс – точно від Саркозі, вага – дві Кабальє, і в пір’ї вся, у пір’ї, ніби теж поміж лебедів на сцену Маріїнки вилітала рочків сорок тому, бо на вигляд бабі під шістдесят, ніяк не менше. Хоч би штори позакривала, щоб люди менше від її шнобеля жахалися. Прилипла дупою до широкого крісла різьбленого, боа обмахується, наче їй літо, крізь пані Женю дивиться, засинає на ходу. Хіба що не хропе. Чи вона у трансі якомусь? А позаду крісла нервова панянка рочків тридцяти, вся у чорному.
– Єва-Марія слухає вас, – до пані Жені.
– У мене до пророчиці справа делікатна, – пані Женя їй. – Ви б… прогулялися…
– Це неможливо. Я – перекладачка. Єва-Марія не розуміє української.
– То нічого. Я їй жестами поясню.
Панянка почервоніла вправно, до ворожки нахилилася, забалабонила щось. Єва-Марія повіки припідняла, закивала: мовляв, гуляй, дівко. І ледь за перекладачкою зачинилися двері, потягнулася у кріслі, руки перед собою на стіл поклала, на пані Женю зиркнула і сказала чистісінькою українською: