– Ох, не з добром прийшла ти, жінко!
Точно, з-під Житомира! Пані Женя хотіла було обуритися – ще й тикає, та слушна думка: так навіть зручніше! Умостилася у кріслі навпроти Єви-Марії, гаманець із сумки дістала.
– Я майбутнього знати не хочу, – сказала. – Ні свого, ні близьких, ні дальніх. Треба одній людині наворожити долю.
– То навіщо ти тут? – здивувалося бабище. – Хай та людина прийде, подивимося, що на неї чекає.
Пані Женя головою захитала із прикрістю: мовляв, що ж ви, пані, така тупувата?!
– Не треба нікуди дивитися. Усе відомо. Є один хлопець. От він прийде, а ви повинні тільки одне йому сказати: твоя любов і доля – чорнява дівчина. І ім’я її… Ім’я я вам пізніше назву. І опишу її зовнішність детально, аби хлопець не переплутав.
Пані Женя замовкла, в’їлася у ворожку поглядом: то як, згідна?
– Просто повторіть те, що я вам скажу. Небагато клопоту, так? А я гарно заплачу… – додала.
Єва-Марія усміхнулася недобре.
– І навіщо ти синові свою волю нав’язуєш?
– Синові? З чого ви взяли, що синові? Я не казала…
– Не віриш мені! А я і без тебе все знаю. А те, що задумала…
– Ні! – пані Женю підкинуло. Підхопилася зі страху. – Прошу! Ані слова. Як не вірити? Вірю! Кажуть, уся Македонія гуде. Тому й прийшла до вас. Як дітей маєте, зрозумієте… Як усе бачите, тим більш зрозумієте…
– Не боїшся?
– Та не лякайте вже! Й не боятимуся! – горбатий ніс ворожчин зник, боа і пір’я, двісті кілограмів целюліту і глибокі зморшки на лобі. Пані Женя бачила тільки проникливі темні очі.
– Веди його. Повторю за тобою, – прошепотіла ворожка, прикрила повіки.
– Дякую! Дякую дуже! А… гроші? Скільки? Коли?…
– Не хочу від тебе грошей. Жабку мені купи… Зелену, тверду. Та не смарагдову. Непрозору… Як твоя доля тобі… – усе тихіше, тихіше. – Йди собі, жінко… Сама схотіла…
Чи тому, що дві години польоту Макс усе обмізковував розпатякування Чонгана про династію, вигідний шлюб, розташування зірок і вітражність його азійського Я, чи через те, що плече відтягувала сумка з лікером «Mandarine Napoleon», що його нормальні люди у коктейлі додають, а старий Перепечай у чистому вигляді дудлив, та з Борисполя Макс хотів було податися прямісінько до діда, бо в житті батька не спостерігалося справи, яку б хотів продовжити без відрази для власної гідності. Може, ді-до кращий? Розпитати б.
Та біля квиткових кас на виході із приміщення аеропорту стояла мама. Махала Максові ще здалеку, усміхалася.
– Синочку… Привіт! Відпочив? – наче той перетрудився.
– А Дора де? – раптом запитав Макс.
– Максиме! Ну, їй-богу! – обурилася. – Ще я за твоїми служницями не слідкувала! Десь же є! Раз до тебе заходила, так її вдома не було. Нікого не було.
Плани побачити діда відступили, загубилися на задніх щаблях актуальності. Макс знітився.
– Дякую, що зустріла, мамо. До татового офісу довезеш?
Мати вела автівку до міста, розпитувала про тата, нудний Брюссель і геть не нудного Чонгана, а Макс ловив себе на думці, що нишпорить поглядом по узбіччях – дівчина у чорному, табличка в руках, три слова. Попереду з’являвся хрест чи невеличкий пам’ятник – місця загибелі людей у ДТП, та біля них – порожньо. Думки збивалися… А Дора? Дора де? Чому вдома не сидить? Хто дозволив?…
У батьковому офісі – напружені Шиллєр і Марта. Макс і сам не розумів, навіщо припхався сюди. Тато просив лише передати підлеглим – скоро буде! Міг би просто зателефонувати. Та він приваландався. Несподівано захотілося зрозуміти, як то дивитися в очі людям, що вони минулого літа старанно відчищали бруд із сяючої корони Дюка. Свідки його слабкості. Нічого не забули? Марта відводить погляд, ніби соромиться нагадувати. Продзеленчала «добридень», погнала якісь папери до Ради відправляти. Шиллєр навіть не намагається бути делікатним:
– Як почуваєшся, Максе?
– Повинен погано?
– Не думаю. Навпаки, – Шиллєр сіє туман, усміхається.
– Чому?
– Якось при нагоді…
Якби ж не виховання! Дав би іміджмейкеру в харю, нагадав: ти просто солдат! Не крути отут словами переді мною, як стриптизерша на жердині. Відповідай!
– Нагоди я обиратиму! – врешті цідить. – Маєш, що сказати, – кажи!
І Шиллєр би сказав, та до нардепівського кабінету повертається Марта, ніби й виходила тільки заради того, аби взяти себе в руки і не виказувати справжніх почуттів. Дзеленчить оптимістично: як вони скучили за Володимиром Гнатовичем, як без нього порожньо! Як здоров’я пані Євгенії і самого Макса?! Де відпочивали на свята?!
Досить! Макс кидає в кабінеті десять ввічливих слів, йде геть. Пересвідчився! Підтверджено! Хай би згинули ті люди, що знають про нього більше, ніж він би хотів! Та життя глузує. І коли кабінка ліфта зупиняється на котромусь із поверхів, до неї входить ще один із тих, хто геть усе знає про Любу. І Макса…Макаров! Вітається привітно – чемний і холодний. Макс не відповідає, губиться. Лає себе подумки брудними словами, та на язик рветься інше.