– Ти про Любу… нічого не чув?
Навіщо спитав?! Ішов до материної автівки, сам себе не розумів. Однозначно ж: забути навіки Любу – єдиний на сьогодні зрозумілий шлях. Ще б ті три слова прочитати, щоби дохльобати супчик із сумнівів, у щось більше натхненне зубами вчепитися.
– Куди їдемо, синку? До нас чи до тебе? – пані Женя чатувала біля автівки.
– До мене, мамо…
Пані Женя завела двигун, ще одну скіпку згадала.
– Август Альфредович дзвонив… Казав, секретарка твоя… Ганна! Ключі від твого кабінету шукала. Щось їй терміново треба там було.
31 грудня надвечір Ганна Іванівна додому зазбиралася, на Дору розгублено глянула – тиняється одна-однісінька порожніми Максовими апартаментами, усміхається собі. «Ой, Доро, Доро! Що за фантазія підхопила тебе, легку?! Глуху-німу ще й засліпила… Ох, є причина!» – подумала. Дівча до себе поманила.
– Запрошую вас, пані Доро, до себе у гості. Новий рік святкувати.
Отак! Дора – ги-ги! Одежної шафки не відкрила, хоч повнісінька. Теребовлянську вишиванку з теребовлянської торби дістала – мамина робота. Вдяглася. Ганна Іванівна побачила, вразилася:
– Та ви красуня у нас!
– Так! Так! – голівкою киває, очі блищать. Гарно. Геть усе гарно. Що Макс поїхав. Що не встиг Дорі паспорта закордонного зробити. Що не залишив Ганні Іванівні ніяких вказівок стосовно Дори. Що вишиванка не мала. Що у гості…
Таксі – подвійний тариф. До Троєщини в сотню не вклалися. Ганна Іванівна сиділа на задньому сидінні поруч із Дорою, коментувала Київ. Набережна. Поділ, де офіс фонду. А там Петрівка. Книжки. Величезний книжковий базар. Міст Московський, Лівий берег, праворуч – Воскресенка, ліворуч – Троєщина. Ватутіна, Маяковського, Маяковського, ще Маяковського, Цвєтаєвої. Приїхали!
– Змерзла? – питала, коли йшли до звичайної багатоповерхівки на околиці столиці.
– Ні, ні! – усміхалася Дора. Яка там набережна? Який Поділ і Петрівка? Вогні. Безліч теплих, як янгольські крильця, вогнів супроводжували всю дорогу, затуляли будинки, людей, ялинки, автівки, освітлювали не цей вечір – увесь шлях наперед. Файно… Мчати… У вогнях… Туди, де стукає чиєсь незнайоме милосердне серце. Руки на колінах усю дорогу тримала. Тепло. Зовсім не змерзла.
Та й у Ганниній хаті зимно лише першу мить. Навіть ледь теплі батареї гарячішають від радісної метушні. Назустріч хазяйці і гості мчать двійко різномастих псів – один маленький і, певно, дуже гавкучий. Другий – поважний, як білий гриб під березою. Не поспішає, обнюхує Дору прискіпливо. Йому заважає хлоп’я рочків п’яти. Виникає у передпокої, коли Ганна Іванівна і Дора ще й пальт не познімали. Обхоплює Ганну Іванівну за ногу – от точнісінько так само, як мала Дора маму із татом на замковій горі: ох же, люблю я вас! Сувора секретарка залишає у передпокої пальто і незворушність, стає геть іншою – як… Дорина мама. Усміхається, обнімає хлопчика, підхоплює на руки.
– Щастя ти моє…
Усі скопом котяться до вітальні, а там сива пані з брошкою на комірці білої блузи поправляє тарелі на столі.
– А Славко допомагав мені огірки на олів’є кришити…
– Помагав! – підскакує хлоп’я, сіпає Ганну Іванівну. – Бабусю! Їсти! Давайте уже їсти!
Тягне Дору до столу.
– Тьотю… Хочеш олів’є?
Уже за столом Ганна Іванівна пояснює малому Славкові: тьотя Дора розмовляє руками. Хлоп’я дивиться на Дору, як чудо із чудес.
– Ух ти! Я теж хочу…
Дора усміхається. Киває – навчу. Руки літають – у вас гарно.
– Гарно? У нас гарно?
У вас тепло. І смачно, як удома.
– Дуже смачно! Я ж огірки кришив!
Ялинка сяє, телевізор демонструє свої версії святкових каталізаторів, за вікнами спалахують вогні феєрверків, Славко змагається із ними – знову і знову запалює бенгальські вогні, розмахує ними – радість! Дора ковтає червоне вино з високого бокала рівно опівночі, заплющує очі і загадує, щоб у новому році їй завжди було так тепло і затишно, як оцим людям у невеличкій двокімнатній квартирі на околиці Києва. Зиркає на Ганну Іванівну: тут же немає горя? Так же? Нема?
Після півночі Ганна Іванівна укладає змореного Славка, сідає поруч із Дорою, обнімає, і, може, тому, що оце вперше після маминого від’їзду хтось обійняв Дору так само ніжно й з любов’ю, дівча не втримується. Хвиля неймовірної, відчайдушної, холодної самотності виникає у теплому святі від звичайного дотику чужих рук, прибиває Дору до Максової секретарки. Схлипує – от і не плакатиму! А сльози не чують. Не ллються рікою, тихо котяться. Пси попросиналися. Сидять біля Дориних ніг, крутять головами: ти чого?! Сива пані не заважає: акуратно знімає брошку з комірця білої блузи, кладе на поличку біля дзеркала, суне до маленької кімнатки, де спить Славко.