Дора не чує Данка. Дора чує серце – бух-бух-бух! Б’ється, просить: досить… Біжи! Та замість того, аби бігти, коліна підгинаються. Дора присідає, тонким пальчиком виводить на білому снігу: «Дякую тобі, Данко». Підвестися сил нема. Сніг чорнішає, день – на ніч, повітря ніяк не продереться крізь клубок у горлі. Дора здивовано тягнеться долонькою до власного лиця і падає… у три слова на снігу.
Сумніви не жаліють, ріжуть Ганну Іванівну по живому. Без наркозу обнадійливих аргументів. Що наробила? Яке право мала дитині долю влаштовувати?!
Дора впала у сніг чорною гілочкою. Патлатий хлопець схилився над нею, торкався рукою щоки, гукав, а Ганна Іванівна бігла до них і бачила тільки чорну гілочку на снігу і ноги… Багато ніг, що вони враз скупчилися навколо місця події, оточили Дору щільним колом. Що сталося? Навіть сумна жінка визирнула з кіоску «Преса».
– «Швидку»! Викликайте «швидку»!
Ганна Іванівна пробилася крізь юрбу людей, упала на коліна, трохи підняла Дору за плечі. Мовчки хльоскала по щоках, аж хтось із цікавих не витримав:
– Та що ви робите, жіночко?!
Не чула. Зиркнула на розгубленого Данка суворо:
– Донести допоможеш?
Так – кивнув. Як той німий. Підхопив Дору на руки. Пішов за жінкою услід до Бессарабки, ліворуч у двори, до фешенебельної новобудови. Консьєрж турботливо розчинив двері.
– Прошу! А що з пані Дорою?!
Ганна Іванівна не відповіла. Мовчки натиснула кнопку ліфта.
– Утримаєш? – спитала хлопця.
«Так», – кивнув.
Ліфт мчить нагору беззвучно, ніби й сам німий. Данко зблід, крапля поту на скроні – важко. Супиться, не зводить із Дори очей. Ганна Іванівна усе тре долонями Дорине лице:
– Давай, давай… Повертайся, Доро!
Дора розплющує очі й бачить Данка. Його лице надто близько – можна роздивитися насмішкуваті сині очі, пухкі дитячі губи, ніс із горбинкою, хвилясті світлі патли і рубаний блідий шрам, що розсікає ліву брову навпіл, наче вибритий вправним стилістом.
Ганна Іванівна нахиляється до Дори, наказує холодно:
– Мовчи… Потім! Усе потім…
Мовчати? Дора губиться: сльози просяться литися, лоскочуть шкіру повік. І бризнули б – та на Дориному тілі виникає більш яскравий і небезпечний сигнал тривоги. Від торкання Данкових рук спина горить, наче й немає на тілі футболки, светрика, легкого пуховика. Наче гола… І Дора похапцем прикриває повіки, аби тремтіння душі не змусило вирватися із Данкових обіймів, гнатися геть і гірко… гірко плакати.
Ганна Іванівна поспішає. Слова – різані, рубані: розмахує ними, ніби мачете прокладає шлях у диких джунглях.
– Клади! На диван! Дякую! Йди! Тобі час! Тепер іди!
– Добре… – Данко суне до дверей стильного Максового барлога, роззирається на ходу. – А…
– Дякую! – Ганна Іванівна підштовхує Данка до дверей. І коли хлопець переступає поріг, раптом говорить вороже і холодно: – Глухоніма.
– Що?
– Дора глухоніма! – повторює ще більше агресивно. Зачиняє двері, обриває невидиму червону пульсуючу нитку слабкої надії. Забудьмо. Надії нема.
Коли 10 січня по обіді Макс повернувся із мандрів, у компанії матінки увійшов до вітальні і підозріло зиркнув на сумну Дору Ганна Іванівна намастила лице незворушністю, заспішила до нього. На випередження: про Дору – знепритомніла, бідаха, хлопець допоміг додому донести; про світлини – мала до кабінету Максового потрапити, бо Скачко з собою в Карпати ключ від шухляд потягла, відкрила ноутбук – гарний фотоархів з події у фонді залишився; про закордонний Дорин паспорт – тільки вчора й отримали, а все інше – як завжди, без проблем!
– Дякую, – тільки й мовив Макс.
До Дори:
– Чим усі свята займалася, Доро?
Дора усміхається винувато й замріяно, знизує плечима: та так… Макс прискіпливо заглядає в очі секретарки:
– Чим Дора займалася?
Ганна Іванівна могла б оповісти. Та операційна медсестра з двадцятирічним стажем мовчить.
– Та так… – знизує плечима.
Три дні після несподіваної зустрічі з Данком на Хрещатику Дора пролежала в постелі, сумна й приречена. «Ні, нічого не треба», – хитала голівкою, коли Ганна Іванівна сідала поруч, питала – ну, чим же тобі допомогти, дитино?!
На православне Різдво надвечір секретарка привела до шефового барлога малого онучка Славка – на нього вся надія.
– Давай розмовляти руками! – вигукнуло маля дзвінко.
Дора усміхнулася беззахисно: давай… І врешті встала з ліжка.
Різдвяна ніч вкинула місто у святкову діжу, колотила-чаклувала-навіювала: радуйся! Ой, радуйся, земле, Син Божий народився… А де радість? У багаті двері елітної багатоповерхівки не стукали колядники, певно, згасали на рівні консьєржа. Коза з Відьмою не колобродили, зіркам з неба Звізди ясної на розгледіти.