– А ходімо на повітря, пані Доро, – сказала секретарка. – На Майдані свята більше, ніж отут.
Дора благально склала рученята – сама… Сама піду. Дозвольте?
– Добре… Йди, – не встояла Ганна Іванівна. – Тільки паспорт з собою візьми. Про всяк випадок.
Дора довго збиралася – одягалася повільно, ніби хто за руки хапав, заважав. Та коли за нею зачинилися двері, секретарка перелякалася: нащо у ніч дитину відпустила?! Зібралася за мить, побігла слідом.
Дора недалеко відійшла. Стояла біля кіоску «Преса» на розі біля Бессарабського ринку, вдивлялася у білий сніг.
– Ну, й дурна ж я і не каюся! – засмутилася Ганна Іванівна, вкотре пошкодувавши, що дозволила дівчині піти. Оце стоятиме тут, наче патлатий Данко має примчати за мить. Чи на Майдан посуне. А як її посеред веселого та хмільного натовпу не загубити? Ще, не дай Боже, образить хтось…
Та Дора лише озирнулася у бік яскравого, німого Майдану, посунула до підземного переходу. Куди це вона?!
Дівчина випірнула з підземного переходу на бульварі Шевченка, заспішила тротуаром нагору, і тільки коли попереду засяяли хрести Володимирського, Ганна Іванівна здогадалася: так вона у храм… А сама ж – сто років Богові не вклонялася.
У соборі сяяння – свічки, лампи, очі… Прилипла до стіни, за Дорою здалеку спостерігала. Молитви гріх відганяють, серце плаче: Господи! І мою доньку врятуй! Не гнівися на неї, Господи! Прости. Збережи… Очі сльозами скрило. І не помітила, як Дора підійшла. Стала поряд тихо, брівки звела – Каштелу-Бранку?! – обережно погладила Ганну Іванівну по долоньці.
Зі служби разом поверталися. Помітили біля чавунної огорожі на протилежному боці бульвару руду, як щира радість, тендітну дівчину в чорному до п’ят. Стояла під тополею, тримала в руках картонку, а на ній три слова.
Одночасно прочитали. Ганна Іванівна усміхнулася світло:
– То – найголовніше. Правда, дитино?
«Так», – кивнула Дора.
Секретарка раптом розхвилювалася, зупинилася, повернула Дору лицем до себе.
– От і не бійся нічого! Чуєш? Не бійся! Відріж страхи!
Хвилювання полилося струмом, обхопило дівчину. «Так, так», – закивала. Раптом усміхнулася, відірвала від себе жінчині руки, бо Ганна Іванівна так і стояла, обхопивши Дорині плечі – віддавала їй свою силу, свої надії, усе своє нездійсненне. Відійшла на крок. Заклала руки за спину і розтулила вуста.
– Не-е-е… боу… са! – вимовила те, чого самій ніколи не почути.
Не боюся! Ганна Іванівна подалася до дівчини, обійняла міцно.
– Моє ти золотко. Моя ти дитино… Моє ти янголятко світле… Дай Бог! Дай Бог…
Назавтра, коли Дора уже вдяглася і попросила причинити за нею двері, Ганна Іванівна наказала собі не бігти услід. Тільки й наказала, щоб паспорт із собою про всяк випадок взяла, і призналася:
– Дитино… Він знає, що ти… особлива.
Дора усміхнулася сумно, кивнула – добре. «Я йду, аби не боятися. І з чого ви взяли, що знову зустріну його?!» – прочитала секретарка Дорині думки.
– Бо я бачила його очі, – прошепотіла Ганна Іванівна.
Ні восьмого, ні дев’ятого січня Дора не зустріла Данка. Вешталася київськими вулицями, розглядала старовинні будинки, що подекуди ще збереглися у центрі. На Городецького сиділа навпроти витворів майстра, у невеличкому скверику поряд із кав’ярнями куталася у шалик, та не йшла: файно… Отак просто сидіти і роздивлятися чудернацькі кам’яні фантазії. Та, аби не боятися, того було замало.
Надвечір дев’ятого січня, уже дорогою до помешкання Макса, наважилася. Підійшла до літньої жінки, що вона торгувала мереживом на Хрещатику: посиніла на морозі, скрутилася на лавці, та діла не кидала – знай плела задубілими пальцями. Дора усміхалася винувато й сором’язливо. Руки залітали:
– Як пройти до консерваторії?
Ну, дурне питання. Та хіба є різниця? Скрипка, бас… Як пройти? Жінка з хвилину ошелешено дивилася на Дору. Потім махнула рукою, наче нахабних голубів розганяла.
– Йди… Йди собі! Нічого не дам! Розвелося вас тут… «Ти… Ти погана! – Дора раптом розлютилася. Вуста вигнулися ображено, сльоза забриніла. Тицяла пальчиком у жінку: – Ти… Ти погана!»
Додому бігла, присягалася: ніколи не піду сама в місто… Ніколи!
Та на ранок 10 січня уперто влізла у чобітки, закрутила навколо шиї білий вовняний шалик, виголосила Ганні Іванівні:
– Не-е-е… боу… са!
– Сьогодні по обіді Максим Володимирович повертається, – нагадала секретарка. – Не затримуйся, дитино. Добре?