– І я б до віщунки сходив… – мовив задумливо.
Пані Женя вухам не повірила. Метушливо поправила діамантовий хрестик на ланцюжку.
– То сходи… Знаю одну таку… Кажуть, Вангу переплюнула.
– Якось. При нагоді. Тепер інші справи маю, – відказав холодно, подався у фонд.
Август чекав. По тому, з якою спокійною гидливістю він простягнув молодому шефові долоню для привітання, Макс зрозумів: Закс у темі. Певно, вже сто разів переговорив із татом, спершу обурився, потім змирився, пропонував варіанти і врешті погодився на вимоги старшого Сердюка наділити Макса додатковими важелями у розподілі коштів. І що там татусь нам підготував?
– До справи? – усміхнувся Августові чемно.
Август сперся вологою долонею на білий Максів стіл.
– Маєте рахунок в офшорі? – процідив.
– Ні, – розгубився Макс.
– То про що мова? Працюйте, молодий чоловіче, працюйте!
Ця гидота вважала його хлопчиком!
– …Відкривайте конторку в офшорі на підставних осіб, – зневажливо повчав Август далі, ніби й не помічав обуреного Максового погляду. – Вигадайте пристойну легальну діяльність, яка б не заперечувала надходження суперечливих коштів, тільки потім фонд перекаже вам гроші…
– А без офшору… – наївно ляпнув випускник Лондонської школи економіки.
– Ми працюємо за вивіреними схемами! – уїдливо нагадав Август.
Макс хотів було крикнути: ти здурів, старе чудовисько! Пропонуєш привласнити кошти фонду?! Виродок! За кого ти мене маєш?! Та ти помреш, коли дізнаєшся, що на ті гроші… Що?! Комп’ютерів по селах розкидати? Чи лікарям закордонне стажування сплатити? Наркоманів на Балі відвезти і там покинути чи запровадити фейс-контроль в університеті Шевченка, аби туди не потрапляли покидьки на кшталт Гоцика?! А чи цілодобову охорону найняти, щоби вдень і вночі на пішохідному мості скніли! Так… Про всяк випадок! Макс знайде місце коштам фонду! Фонду? Аж вилаявся подумки. Ні! Макс не бажає розпоряджатися коштами фонду! Тільки власними…
– Якщо потрібна моя допомога у цьому питанні – прошу! – почув голос Августа.
– Дякую! – сама ввічливість. – Упораюся…
Їхав додому, вираховував нервово: при найліпшому розкладі гроші впадуть на офшорний рахунок підставної компанії не раніше весни. Коли до Києва повернеться впливовий тато. Паскудство! Тато так усе спеціально викрутив! Щоби і надалі… на короткій шворці… Обіграв! Як хлопчика!
Аж роззирнувся од прикрощів: де слушна, потрібна саме зараз порада?!
– Мамо… Матусов помер? – однією рукою крутив кермо, другою притискав до вуха мобільний.
– Помер, – хоробро збрехала пані Женя.
– Дай адресу тої ворожки… Що вона його вирахувала.
– Як знайду, одразу ж, синку, – ледь не усцялася од радощів.
Дурнувата фантазія перетворювалася на цілком реальний план. Та перш ніж указати синові шлях на Костьольну, пані Женя сама рвонула до Єви-Марії, аби в деталях пояснити, що саме та повинна напророчити Максові. Дорогою згадала про прохання ворожки. «Жабку мені купи. Зелену…»
– От сучка! І де мені ту жабу шукати?! – психонула. Розвернула «лексус» – як не у антикварів, так у ювелірів знайдеться.
Жаба з бузкового чароїту, срібляна жаба-попільничка за 2 тисячі баксів (козли!), бронзова потвора, дерев’яна жаба-нецке і діамантова зі смарагдовими очками. Зелені – як повиздихали! Пані Женя навіть вирішила поїхати до зоомагазину і купити справжню живу. І хай відьма казиться, як посеред ночі від квакання жахатиметься! Та здоровий глузд переміг і врешті-решт пані Женя придбала антикварну бронзову статуетку, трохи зеленувату від поважного віку. Зійде!
Єва-Марія упізнала візитерку. Байдужо кинула на стіл бронзову жабу, владним жестом відіслала набундючену перекладачку, спитала холодно:
– Не отямилася?
– Ой, прошу, не лізьте у мої справи! Завтра… приймете хлопця?
– Веди… – прошепотіла Єва-Марія і прикрила повіки.
Пані Женя поверталася додому, тільки одне ніяк втямити не могла: баба чула її настанови чи підло проспала, поки вона у деталях пояснювала, що саме та має передректи синові. Та перепитати не наважилася і тепер нервувалася: хоч би не схибила!
Та не тільки це дратувало. Чудовий план мав єдиний, проте дуже суттєвий недолік. Як перевірити, наскільки вправно ворожка виконає її завдання?! Збреше, сучка, що переказала слово в слово, а сама бозна-що наплете! «Хоч би Макс поділився…» – понадіялася.
Назавтра товклася на Костьольній, чекала на сина, інше бісило: та чого він там застряг?!
…Макс уявляв собі прихисток паранормальних сил прозорою льодяною печерою, викладеною з холодних кристалів байдужої всеохоплюючої інформації, посеред якої мала б сидіти худа бабця з сивими вусами і довгими-довгими руками, аби, не встаючи, дотягнутися до кристала в будь-якому її куті. Обвішана пір’ям боа товста некрасива жінка в задушливій кімнаті викликала лише глузливу посмішку: ідіот, знайшов, де поради шукати!