Усівся у крісло навпроти Єви-Марії, знизав плечима:
– Ну… Власне, я хотів дізнатися…
Єва-Марія прикрила повіки:
– Мовчи… Сама скажу.
– Зачекайте! – насупився. – Мені цікаві цілком конкретні речі. Якщо ви не в змозі…
– Конкретні? – довелося відьмі розплющити очі. Дивилася на Макса прискіпливо.
– Так! – занервував. – Не розповідайте про моє минуле. І тим більше про майбутнє.
– Чого ж тобі?
Макс кивнув: зараз! Сформулюю. Замислився. Ну, не питати ж прямо в лоба: тато відступить? Перестане контролювати моє життя? Чи доведеться вдаватися до більш радикальних заходів? І якби хто запитав Макса тої миті, що саме він вкладає у поняття «радикальні заходи», навряд би зумів відповісти щось конкретне.
Єва-Марія відкинула пір’яне боа – у сонячному промені, що дерся крізь шибку, від того здійнялася ледь помітна оку пилова буря. Торкнулася жирним пальцем бронзової жаби, що вона розляглася посеред столу.
– Навесні… – прошепотіла.
– Тобто? – Макс забув, що мав сформулювати. Гра затягувала, він уже був у грі.
– Спи поки… Усе навесні.
– Що?
– Старший чоловік не встоїть. Впаде. Не затулятиме сонця.
– Батько? – вихопилося, хоч хотів про інше. А… де все те причандалля для ворожіння: карти, свічки, яйця, чорні нитки і сушені жаб’ячі лапки?! Якось непереконливо… «Мовчи! Сама скажу!» Хоч би над антуражем попрацювала!
– І без того бачу, – сказала Єва-Марія.
– Перепрошую. Не мав сумніву, – чемний.
Єва-Марія вп’ялася у Макса темними очима, забубоніла:
– Впаде, впаде. Не затулятиме сонця. Навесні у сонці долю побачиш… Дівчина. Волосся чорне… Погляд погордливий. Непроста… Шрам на литці. Упізнаєш! Дає надію – на! І проганяє – ні! На-Ні! На! Ні! Не пропустиш.
– Я не про дівчину… Про інше хотів дізнатися!
– Три слова спокою не дають? – відьма усміхнулася – мороз шкірою.
Макс пополотнів. І якщо все інше, розпливчасте й непевне, здавалося лише загальними натяками на будь-які буденні події життя, то останні слова ворожки сполошили не на жарт. Подався до Єви-Марії, вдивлявся у темні очі.
– Знаєте?…
– І ти знав! – суворо прошепотіла хриплим, ніби чоловічим голосом. – Забув!
– То… нагадайте!
Ворожка відкинула боа, захитала головою:
– Мені замість тебе не жити… Сам згадуй! Ну! Йди геть! Йди! Згадуй… Та дівча за собою не тягни! Не твоє!
Спантеличений, приголомшений Макс так більше нічого й не добився. Ще крутився у кріслі, тупцював біля нього – та зачекайте, скажіть хоч, про що ті три слова! І до чого ви тут Дору приплели? Та Єва-Марія закрила очі – ніби назавжди, кашлянула сердито. До кімнати тої ж миті прилетіла жіночка в чорному:
– Прошу, прошу! – підштовхувала до дверей. – Ви втомили Єву-Марію!
– А вона мене вбила! – прошепотів Макс, пішов геть.
Двері грюкнули – ще повернешся! Єва-Марія відкрила очі, глянула на молоду жінку в чорному.
– Галю, у мене геморой! – сказала утомлено. – Ну, скільки мені ще отут мордуватися у цьому кріслі клятому?!
– Мамо, я вас жалію, як можу! Більше десяти людей на день не записую! – роздратувалася Галя. – Давайте до аптеки по свічки від геморою збігаю! Збігати?!
– Краще пампушки товченим часником з олійкою полий! – буркнула Єва-Марія. – А то ти з цими гастролями скоро й борщ із круасанами подаватимеш!
– Після цих гастролей, мамо, борщ нам із вами подаватимуть!
– Ага! Ще скажи – у Македонії!
Точно з-під Житомира.
Вітер…
– Що?!
Вітер підхоплює слова, несе у чужі вуха.
– Максе! Що?!
– Пусте… Дівчину якусь наворожила, Дору приплела… Пусте, мамо.
Вітер дражнить. Змінює напрям. Обдає Макса хвилею істеричної материнської радості: йє-є-єс!
– Мамо!
– Вітер… Ходімо звідси, – пані Женя уже поспішає до машини. – Скоріше б весна.
– Весна?
– Так хочеться тепла…
Дора стала деревом. На кінцівках проросли тугі бутони, лопалися, розкривалися квітами безпричинної радості, підганяли кров – шугала судинами веселим стрімким потічком, що він виник на місці млявого русла від щедрих талих весняних снігів. Дора стала деревом. Дерево жило Данком.
Це дивно – ти спиш чи йдеш, слухаєш чужі розпатякування чи щосили треш голе тіло жорсткою мочалкою під гарячим душем, розбираєш пошту у фонді чи мастиш маслом бутерброд на чужій розкішній кухні, а все те освячено одним – Данко…