У хол вийшов Макс, привітався до журналісток, упізнав Діброву:
– Прошу!
– Я хотіла тільки домовитися про зустріч. На наступний тиждень, якщо можна. Нині моя колега до вас. Журналістська етика не дозволяє… – белькотіла щось дурне, паскудне, мізки – плавлений сирок.
– Усе ж зайдіть на хвилину. Хочу подякувати за прекрасні фото! – пішов до Олюні. Сама приязність. – Обіцяю! Компенсую ваше очікування. Розмовлятимемо до темряви. Якщо у вас вистачить запитань…
Олюня ледь не впала від грандіозного бонуса.
– Ніяких проблем…
Свєта Сергіївна стояла біля білого Максового стола, бачила, як він шукає в ноутбуці фотозвіт про різдвяний бал, чула, як просить окремі світлини збільшити, зробити для них паспарту, бо хоче прикрасити ними стіни холу, та перед очима – Дора. Застигла, як те звірятко, біля вікна…
– Міг би доручити комусь із підлеглих, – веде своє Макс. – Та у вашій роботі відчувається тонкий смак і думка… Звісно, фонд оплатить клопіт. Не відмовте.
Врешті знаходить світлини, зупиняється на першій же. Данко дурачився тоді. Обійняв свою Свєту, випростав руку з камерою, спрямував на себе і маму, сфотографував їх разом. «Для історії!» – жартував. То було єдине фото, де засвітився хлопець. Певно, Макс не звернув на нього уваги раніше.
– А це хто?! – питає раптом зневажливо і холодно.
– Син… Мій, – шепоче редакторка. Прокашлюється у несподіваній глухій тиші. – Подію Данко фотографував. Думаю, у нього вистачить смаку оформити репортаж пристойно…
Макс обриває Діброву різким рухом: хлоп! Закриває ноутбук. Дивиться на неї приязно.
– А може, ви і праві… – усміхається доброзичливо. – Навіщо я вас навантажуватиму?! Це нечесно. Перепрошую. Неправий. – Іде до дверей, і Свєта Сергіївна мимоволі рухається слідом. – А щодо інтерв’ю… Ваші ж контакти у нас є?…
– Є.
– Моя секретарка зв’яжеться із вами, – Макс стоїть біля відчинених дверей, дивиться повз редакторку. – На все добре.
До кабінету вже лине перефарбована Олюня, прослизає всередину, двері зачиняються… У холі – нікого. І тільки сонце знай викриває пороки давно немитого, замацаного скла. Свєта Сергіївна усміхається розгублено і суне геть.
– Так треба, Свєто, – бурмотить під ніс.
Макс вирахував Олюню на раз-два. Підстрелена вузька спідничка так щільно обліпила стегна, що і сліпий би зрозумів: трусиків під нею немає. Напівпрозора блузочка, що вона виявилася на репортерці після того, як та винувато поскаржилася – у вас тут літо! – скинула жакетик, і не намагалася приховати Олюниних принад. Та за годину, хоч Макс брехав – теревенитимемо до скону, справи по офшору.
Обійшов стіл, зупинився біля крісла, в якому наївно пропонувала себе репортерка.
– Слухаю вас…
Олюня закусила губку від прикрощів і ввімкнула диктофон.
Макс відповідав на дурні запитання, гасив несподіване збудження. «Чому ні? – думав. – Цілком симпатичне створіння. І, певно, хоче мене давно… А у мене… У мене давно не було звичайного, нормального сексу! Востаннє – у басейні. З чорношкірою хвойдою…» Думка розрослася кущем: ні, тільки не тут. Банально і вульгарно. Зателефонувати Ганні Іванівні, попередити, що до Макса завітає гостя. Він роздягне її, усадовить у кремове крісло зі слідами шоколадних крихт і спершу роздивиться, ніби художник розглядав свою модель. Чи збоченець. Потім прожене її з того крісла і сяде в нього сам – голий, збуджений і холодний. Поманить її до себе. Вона заплигне зверху. Заплющить очі – точно! А він – ні. Підганятиме її рухи, роздивлятиметься кожний сантиметр її тіла від задертого догори підборіддя до чорного трикутника вологого волосся поміж розсунутих ніг.
Картинка насичувалася новими деталями, і посеред них Макс почув обережний стукіт у двері. Відволікся від голої репортерки, обернувся: хто?! У відчинених дверях його спальні стояла Дора. Усміхалася…
Дора! Макс аж обхопив пальцями лоба. Вдома Дора. Заходив кабінетом.
– …Тому фонд надалі планує більше уваги приділяти програмам, які б не просто задовольняли фізичні потреби людини у їжі, одязі… – зупинився навпроти репортерки. Замовк.
– Як вас звати? – запитав несподівано.
Репортерка напружилася.
– Оля…
Макс мовчав.
Репортерка з переляку вимкнула диктофон, пробелькотіла заготовлену, вивчену назубок фразу:
– Я теж цікавлюся соціальними проблемами… У мене вдома…
– Ні, – холодно відрізав шляхетний Дюк, уявляючи облізлі стіни чужої халупи з дірками у стінах, крізь які жирні, недобрі старі діди підглядають і мастурбують.
Відкриті карти світили кожна своїми козирями. Олюня видихнула і потяглася до комірчика блузи.