– Ні, – ще більш холодно повторив Макс, подумки вразився: це я?!
Гра захоплювала. Із холодним азартом дивився на дівчину: ну? А далі що? Олюня відклала диктофон і стала перед Максом навколішки. Потяглася рукою до ширинки його штанів.
– Ні! – відсахнувся, заходив кабінетом. Ще один її рух – і він перехоче виламуватися. Сам скине брюки… А треба не так… Треба… Рішення – як сніг на голову.
Усміхнувся лагідно, пішов до дівчини, обхопив долонями її плечі, допоміг підвестися.
– Залиште мені ваш мобільний, Оленько! Зателефоную сьогодні увечері. Тільки ж не перевдягайтеся! Домовилися?
Щаслива репортерка вилетіла з кабінету, Макс усівся у крісло, поклав ноги на білий стіл, набрав домашню секретарку.
– Ганно Іванівно. Винайміть на тиждень пристойні апартаменти у центрі, – сказав у слухавку. – Не в готелі! Квартиру з тих, що можна орендувати подобово. Там мають бути спальня, кабінет, вітальня і їдальня. І, безперечно, стильна ванна кімната. Хай при вас усе там приберуть і продезинфікують. І заберуть постільну білизну. Купіть нову і застеліть. У холодильнику мають бути продукти для легкої вечері. Шампанське, біле сухе вино і щось із десертів. На ваш смак.
– Зрозуміла, – безпристрасно відповіла секретарка. – На чиє ім’я оформлювати оренду?
Макс насупився.
– Можете на своє! – поспіхом. Помовчав. – Так і зробіть. Я… віддячу. Ключі мають бути в мене о вісімнадцятій нуль-нуль.
– Боюся, не встигну. Доведеться з’їздити додому по паспорт.
– Далеко?
– На Троєщину.
– Добре. Чекаю на вас о дев’ятнадцятій. В офісі. – Макс уже хотів було покласти слухавку, та запитав навздогін: – А Дора вдома?
– Тільки-но повернулася. У фонді Юлії Скачко допомагала, потім містом гуляла.
– Навіщо?
– Вчиться…
– Чого?
– Не боятися ходити сама.
– Розумно, – Макс відрубав зв’язок, знизав плечима, пробурмотів із прикрістю: – Ну?… І чому в моїй квартирі повинна жити Дора, якщо вона й досі не моя?!
Дора складала до скарбнички пам’яті тільки ті дні, коли її очі бачити Данка. Інші минали – анонімні, безликі, без числа, роду-племені, місяця.
Коли вдруге вирвалася до фонтану в Маріїнському, дістала смартфон, що в ньому вже написала заздалегідь: «Не можу розмовляти з тобою мовою жестів», віддала Данкові. Дивилася на нього, чорні очі наче в калюжі втопилися: зрозумій. Він прочитав, розгубився.
– Чому? – спитав спантеличено.
– Бо я… я… – долонькою від губ до серця тими руками безпорадно. Ну, як же він не розуміє! Дора не хоче із ним бути німою і глухою. І утекти від Данка не може. Така-от біда.
Данко сідає на край фонтану, дивиться на Дору.
– А ми… щось вигадаємо, – запевняє оптимістично. – Добре?
– Добре, – киває, сідає поряд.
Данко обіймає її, і вони так сидять, геть несумні, схвильовані і замріяні, і тільки Данко все скошує на Дору очі, приголомшено розглядає прозору шкіру, чорні вії, пухкі вуста, прямі, мов намальовані, брови. Данкові мало знати, що в нього є Дора. Данкові повсякчас треба дивитися на неї, і він нічого не може із цим вдіяти.
Отямлюються, коли джинси примерзають до лавки біля фонтану. Данко підхоплюється першим. Тягне Дору до кав’ярні біля «Арсенальної», де в самому куті, коли б не зайшли, один і той самий столик завжди порожній. Ніби тільки для них. Гарячий чай тим гарний, що гріє чашки. Вони обхоплюють їх змерзлими долонями, усміхаються однаково, бо думають про одне й те саме: ну чому ми сиділи на морозі, поки не померзли? Ми ж могли прийти сюди раніше і не трусилися б зараз, як зюзі?! Хтозна – знизують плечима одночасно.
– Ти думала про фонтан? – питає Данко.
– Так, – киває Дора і сміється.
– Ми дурні…
– Так…
– Завтра – нізащо…
– Так…
Данкова рука торкається Дориної долоні, і все зникає. Чай прохолов, офіціанти супляться, а вони все сидять і дивляться одне на одного, аж поки в Дориній кишені не починає репетувати мобільний. «Час додому, пані Доро!»
Дора похапцем підхоплюється, знизує плечима, а Данко ще сидить, дивиться на неї і, коли вона торкається його щоки – підемо? – шепоче:
– Я не хочу… без тебе.
Дора чує. Сідає, притиснувши до грудей теребовлянську торбу, безпорадно опускає голову, киває: «Я теж…»
Одного разу чай ще не охолов, офіціанти ще не психували, коли до кав’ярні зайшли двійко хлопців. Уздріли Данка, загиготали:
– Дане! Чувак! Де ти пропадаєш?!
– О, Кінь… Гарик. Привіт! – розгубився Данко.
– Привіт, чувак, – сказав Гарик, присів біля Данка.
Кінь підсів до Дори.
– Привіт! – дивився на неї зацікавлено. – Як тебе звати?
Дора прилипла до стільця, безпорадно зиркнула на Данка й опустила голову. Аби не чути. Данко насупився.