Пропонувала «Весна» і більш тривалі за часом забави – двотижневі тури «У режимі подвигу» і «У режимі жебрака». З жебраками – зрозуміло. Два тижні жити на людські подаяння. Режим подвигу заганяв у безлюдні місцини без їжі, спорядження, засобів зв’язку. Просто завозять на край землі і кидають – далі самі.
– На виживання… Тут багато залежить від інструктора, – пояснював молодик. – У нас працюють найкращі. До цього дня, тьху-тьху, – постукав по столику, – усі живими поверталися. А про наших конкурентів такого не скажеш… До речі, зараз формується група бажаючих пожити в режимі подвигу. Можете приєднатися.
– А без групи? – Макс уявив поруч із собою ще якихось чужих, геть незнайомих і непотрібних людей. Навіщо вони? Щоби стали свідками його… можливих промахів?
– Ні! Тільки з групою… П’ять осіб плюс інструктор-провідник. Повірте, екстрим-тур – не жарти. Вшістьох і зігрітися, і їжу знайти легше. І буде кому вас понести, якщо ви раптом зламаєте ногу.
– Я… Я не зламаю ногу! – тихо, упевнено відповів Макс. Помовчав. – Завтра ж…
Молодик зиркнув прискіпливо, на мить задумався.
– Добре. Віддам вам Дона. Дон – найкращий. Але не завтра… За тиждень. Дон тільки-но з маршруту. Тайм-аут… Та й ви все обмізкуєте зайвий раз. А раптом передумаєте…
Не передумав. Азарт та нетерплячка із цікавістю перемішалися: та що ж там? За тиждень без роздумів підписав договір, яким знімав з фірми «Весна» будь-яку відповідальність за своє життя під час туру. Теж випробування, що не кажіть.
Куди тебе понесло, хлопче?… За півтори доби під вечір у присмерках позашляховик покинув трасу на Чоп у місці без указівних знаків, забурився у ліс, плигав ямами та горами години зо дві, аж поки не зупинився біля вправної хатинки – одна-однісінька кліпала світлими вікнами посеред темного лісу при горі.
Макс вийшов з автівки, роззирнувся: холодно у Карпатах… Сніг не тане, дерева риплять. А завтра ж… весна! Спробував зорієнтуватися: цікаво, де вони? Кинув дурне діло – так навіть цікавіше.
Дон з Юрком викидали з «тойоти» рюкзаки, якісь мішки. Від хати до них сунув сивий ґазда у ватнику і кирзаках.
– Добривечір…
– Привіт, діду, – кивнув йому Дон, глянув на водія. – Заночуєш?
– Ні, додому, – відповів Юрко. – Давай, Дон… Повертайся…
– Не забарюся, – усміхнувся той, обернувся до Макса, який так і стояв біля автівки. – У мене напарник файний…
– Оце мене і дрючить найбільше, – буркнув водій. Хлопнув Дона по плечу і гайда. Із Максом не попрощався.
Сивий ґазда без слів підхопив мішки, пішов до хати. Дон кинув Максові один рюкзак.
– Неси! – Сам за другий. – Перевдягнемося і підемо.
– Куди? – Макс так і остовпів. – Ніч же… Хіба ми тут не заночуємо?
– Усе, напарник. Ми на маршруті. Можеш клозет останній раз сракою зігріти. За п’ять хвилин вирушаємо.
– А тут… Тут хоч повечеряємо?
– Ні! Тут база. Тут ми усе своє лишимо. Навіть труси…
– Навіщо?
– А раптом ти бабло у труси зашив… І такі придурки були… – усміхнувся скептично. – Жартую…
У хаті біля грубки сивий ґазда уже повикладав з мішка сірий, схожий на арештантський одяг – тепле спіднє, грубі штани й сорочки, светри, куртки, дебелі чоботи. Макс ошелешено розглядав вбрання, Дон часу не гаяв – перевдягся по-солдатськи швидко, перевіряв рюкзаки.
– Сірники, аптечка, ніж, мотузка, каремат, сухпай, вода, плащ, спальники…
– Намет ти понесеш! – оголосив Максові, який так і стирчав колодою. Усміхнувся недобре. – Тебе як? Максим? Чуєш, Максиме… За хвилину не перевдягнешся – у своєму підеш, а то… То геть недобре.
– Але я… Я можу і не піти, – видушив Макс.
– Ти? Не можеш! – відказав Дон спокійно, кинув Максові спіднє. – Цигель!
Непогано для початку життя в режимі подвигу. Роздягся до трусів… У целофановий пакет акуратно склав дріб’язок із кишень – портмоне, ключі… Хотів було прихопити з собою мобільний, та Дон мовчки забрав його, відключив…
– Щоб діда вереском не дратував, – пояснив, вкинув до пакета. – Чоботи взувай.