Макс насупився… Вдягав чуже сіре, зиркав на провідника.
– Взуття не мінятиму. У своєму піду. Можете перевірити – нічого у черевиках не сховав.
Дон саме закінчує перевіряти рюкзаки. Один вдягає на плечі, другий кидає Максові.
– Ти у цих тапках за годину ноги зітреш.
– До цього дня не жалівся.
Дон киває, мовляв, ну-ну… Підхоплює Максові чоботи, прив’язує до свого рюкзака.
– Ну, що? З Богом? Намет не забудь… напарник.
Дитині асфальту, стрижених газонів і мощених стежок цікаво лише перші п’ять хвилин. Суцільна темрява ріже очі, а треба вдивлятися, хоч вмри, бо Дон суне хащами навпростець – гілки хльоскають по щоках, ями-капкани хапають за п’яти, хоч від хатинки – Макс обертається, чіпляється розгубленим поглядом за тьмяні вогні, що ще жевріють вдалині – праворуч у гори розчищений шлях.
Чому… не попередили?! Про чужий одяг, несподіваний початок випробування божевільним нічним безглуздям… Важкий рюкзак і намет, що обривають плечі. Чому намет не несе Дон?! І чому для клієнта не передбачено ліхтаря?! Він заплатив!
У Дона на лобі, на широкій резинці, що вона обручем на голові, потужний ліхтар. Лупить метрів на десять.
– За мною йди крок у крок.
– Міняймося, – пропонує Макс. – Я тобі намет, ти мені ліхтар.
Про звичне «ви» забуто. Обставини миттєво викреслюють із лексикону все зайве.
Дон зупиняється, повертається до Макса. Дона не видно – ліхтар сліпить очі.
– Ні.
– Чому?
– Мені намет ні до чого. То ти без нього не зможеш. І ліхтар тобі – як кобилі п’яте колесо…
– Нога… П’ята нога!
– Однаково. Куди поведеш?
– Однаково…
– Ні, – відрізає. Відвертається – оп! Темрява райдужними колами. – Ти менше базікай… – і пішов.
– Чому?
– Скоріше здохнеш…
А що – мовчки здихати краще?! Раз… Два… Крок. Один крок – дві секунди, якщо зважати на час, що він потрібен, аби роздивитися, куди ступиш далі. Тридцять дев’ять, сорок… Вони йдуть лише двадцять хвилин? Здається, вічність… Навіщо? У всьому ж має бути сенс. Навіть у виживанні. От цей нічний кидок… Яка мета? Запитати у Дона?
У голові тези зі шкільних програм соціалізації: встановити контакт, завоювати довіру, знайти аргументи для подолання конфлікту. А тут зараз конфлікт? Здається, внутрішній… Спочатку у собі розібратися. Макс що повинен обрати: довіритися Дону і йти? Чи змусити Дона довіритися Максові і наполягти на власному плані. А у чому план? Зупинитися! Відпочити. Дочекатися ранку. І тільки потім віддати Донові віжки.
– Стій! Бац – ліхтар в очі.
– Що?
– Перекур.
– Ні!
Бац – темно! Дон простує далі…
Макс тупцює на місці. Обертається туди, звідки йдуть – вогнів далекої хатинки як не було. Зиркає на Дона – світло ліхтарика ледь видно попереду. Ще кілька бездієвих секунд – один посеред хащі.
– Зачекай! – лупиться услід. Так, так… Для встановлення контакту і т. д. потрібні сприятливі комфортні умови… Зараз, здається, не час.
Ноги, плечі… Навіщо?! За годину роздратування поступається місце відчайдушному розпачу. Дідько, мамо… Ноги зіпріли в дорогих теплих черевиках, п’яти печуть вогнем, кожен крок уже не дві – три секунди. Центр тяжіння змістився в район дупи, плечі вигнулися назад – рюкзак + намет. Гілки в пику. Темно. Пити…
– Дон!
– Я!
– Я… уже не можу… – сидить на землі, економить на словах. Випростовує руку, набирає у долоню снігу – до рота.
– Ні! – Дон оперативно вибиває з Максової долоні сніг, скидає свій рюкзак, дістає флягу з водою. І поки Макс похапцем ковтає, знімає з його плеча намет – собі на спину.
– Відпочинь… Отямишся, доженеш.
Що?! Та він здурів?!
– Ти… Не смій…
– Менше базікай! – нагадує Дон, спокійно суне у темряву.
Скотство! Та скотство ж! Макс не зводить очей з блимаючого світлячка – усе далі, далі. Страх підкидає – йти. Хапається руками за гілки, підводиться на тремтячі зранені ноги. Йти, йти… Куди там… Коліна підгинаються – досить! Ні, йти! Крок, другий… Переляканим поглядом у темряву – де ліхтар? Темно…
– До-о-о-он! – кричить щосили. Тихо.
– До-о-он! – біжить туди, звідки останній раз бачив ліхтар, сам не розуміє, як ноги несуть. Розмахує руками – гілки геть, ротом повітря… – До-о-о-н…
Під ногами повалена сосна. Дідько! Геп! А-а-а-а… Так скоро?… Сніг теплий. Темрява зручна, як сонцезахисні окуляри для підбитого ока. Дерева розгойдують небо – а там ні натяку на білий день. Так скоро?…
Страх кудись подівся – нема коли страхами бавитися. Несподіваний спустошений спокій м’якою серветкою на серце – прийми… Ніч, ліс, гори, сніг, пухирі на п’ятах, рюкзак, життя… Поговориш про них, коли повернешся. А раніше – який сенс?