– Чому?
– Хавку знайти маємо, місце для зручної ночівлі.
– А сухпай?… – Макс врешті витяг з рюкзака консерву – банку гречаної каші з м’ясом, пачку печива. – Це все?
– Сухпай на один день. Далі – самі…
– Небагато… на п’ять тисяч євро!
– П’ять штук виклав? – поцікавився Дон.
– Забагато?
– Були такі, що й десяточку платили…
Макс зітхнув. Засунув назад до рюкзака банку з гречкою.
– Печивом обійдуся…
– Краще консерву з’їж… Тобі зараз сили не зайві. А потім печивом кілька днів під’їдатимешся, як не знайдеш харчу…
– А ти…
– А я вже мишей засмажив і наївся, – Дон підвівся, пішов від вогнища у ліс. – Коли повернуся, щоби готовий був.
Паскудство! Ну, не відкривав Макс раніше консервні банки ножем. І банка та наче з надміцної сталі. Довбав, довбав, аж зігрівся. Врешті проколупав дірку, розміром з волоський горіх, знайшов на землі гілочку, заходився гречку видобувати.
Наковтався – й смаку не відчув. Та голод відступив. Чаєм гарячим загнав його на дно шлунка. «Нормально», – повторив подумки слова Дона. Жахнувся – невже нормально?… Тут же… у цьому лісі наодинці з незрозумілим суворим Доном помреш не від голоду, а від страшенної смертельної нудьги…
– Чому намет не зібрав?
Яка нудьга? Цигель! Дон ішов до вогнища, на ходу жував щось.
– Я? – здивувався Макс.
– Ти.
Колись було… У таборі на півдні Франції, де відпочивав від Швейцарії. З півгодини мучився з розтяжками, металевими кілками… Завалив намет на землю, забув витягти з нього каремат і Донову куртку, тільки тепер допетрав – провідник у самому светрі, а Макс прокинувся під Доновою курткою.
– Доне… Ти не змерз?
– Нормально… Воруши ратицями. Намет від хвої відчисть, склади правильно, бо він тобі удвічі важчим здасться.
– Намет я несу?
– Міг би й не питати.
– Сьогодні перший день весни, – якогось згадав Макс. Віджбурнув чоботом черевики – не виправдали сподівань.
Дон мовчки підняв їх, з’єднав шнурками, причепив до рюкзака – згодяться…
День гарним видався. Пташки розголосилися. Сонечко крізь смереки аж до землі, до білого снігу. А сніг – чистий, ані пакетів целофанових, ані порожніх пляшок. Зачароване місце. Людей, певно, сто рочків не бачило. Й цих двох без перестороги роздивлялося. Куди сунуть?
Макс тупцював за Доном – обходили гору, дерлися на сусідню, трохи нижчу – крутив башкою. Усе намагався уздріти людські поселення. У горах на розчищених галявинах помічав поодинокі хати, та Дон уперто вів у протилежний бік, у глухомань.
– Довго ще йтимемо? – запитав Макс, коли сонце підскочило височенько. П’яти пекли, хребет колом. Намет, певно, неправильно склав.
– Ноги?
– Їсти хочеться… Може б… вполювали щось їстівне.
– З гори спустимося, займемося, – пообіцяв Дон. Порадив: – Ти відпочивай поки…
– Привал?
– Ні. Йди і відпочивай…
Он воно що… Значить, зараз найлегший відрізок дня? Сніг під сонцем уже не радував, сліпив очі. І тільки коли дісталися верхівки невисокої гори, стали на вітрі – небо над головами, Макс раптом відчув надзвичайне, запаморочливе натхнення. І замість того, аби запам’ятати карколомні відчуття, захотів залишитися тут, на горі…
– Гарно… – прошепотів спустошено, бо знав: іти, іти! Повів поглядом по оптимістичному біло-зеленому вбранні гір. Де-не-де села видніються, високовольтна лінія – і по ній можна до людей…
– А я б їжачатинки скуштував, – Дон уже сунув з гори у ліс. – Не відставай…
Їжаки файно поховалися. За годину спуску Дон зупинився посеред якихось листяних дерев, що Макс не знав їм імені, роззирнувся.
– Тут спробуємо…
Макс без сил упав на сніг.
– Пробуй… Я так посиджу…
– Їстимеш те, що полюєш, – попередив Дон, витягнув шию, принюхався, пішов до кучугури повалених дерев. Ножем відколупав кору, швидко вкинув щось у рота.
– Нормально… – заходився далі стовбур чистити. – Короїда до дідька. Іди… Поділюся.
Макс відчув – нудота під кадик. Дотягнувся до рюкзака, дістав печиво… Одне. Ні, два. Добре, три, не більше. Вмолотив пачку насухо.
– Вогнище розведи, – Дон ішов до Макса, в долоні личинки короїда. – Поїж…
– Дякую… Не голодний…
– То сніг розгрібай.
– Навіщо?
– Бо тільки йолопи вогнище на снігу розводять. Місце розчисть спочатку.
– Чому це повинен робити я? Я… уже поїв. Сам смаж своїх черв’яків.
– Сьогодні тобі чергувати, – Дон спокійно звів нанівець початки конфлікту. Дістав з рюкзака мотузку. – Піду ще хавки пошукаю…
Чай… Думка про гарячий чай відірвала Макса від землі. Ані лопати, ані грабель яких, аби той сніг розчистити. Ані сил… Упав навколішки, відсунув ліктем трохи снігу. Знову. Набрав у долоні, відкинув. Хіба що так? За п’ять хвилин грубі вовняні рукавиці з хутром всередині стали мокрими і холодними, як смерть.