– Нормально, нормально… – умовляв себе спустошено.
Рукавиці на сніг, посунув гілки збирати. За півгодини лежав пузом на снігу, дмухав на чорні гілки. Поряд валялася напівпорожня коробка сірників. Згадав про паперову обгортку від печива – кинув десь тут… Знов на ті ноги… Де? Ледь знайшов. Підклав папірець під гілки.
– Ну, прошу, прошу… – кланявся гілкам, дмухав.
Гілки тріснули, дим пішов…
– Отак! – відкинувся у сніг переможно роззирнувся, начеб навкруги захоплені глядачі ось зараз зааплодують, і побачив червоні ягоди на голому кущі.
Перевернувся на живіт, поплазував до куща.
– Шипшина… Шипшина… – шепотів, слина в роті. Зірвав ягідку, розжував разом із кісточками і колючими волосинками. Проковтнув, ледь не знудило. Другу, третю…
Коли Дон повернувся з дохлою білкою на ремені, багаття так і не розгорілося. Макс сидів біля голого куща, запихався шипшиною.
– Нормально, – провідник тільки й рипнув зубами. Рюкзак на плечі. – Вперед…
– Зачекай, а як же… чай… Перепочинок, їжа… Черв’яки твої… Вогнище. Я старався… Дон! Стій же… – біг слідом, ноги гули.
Дон зупинився, зміряв Макса колючим поглядом.
– Рюкзак! І намет! – пішов геть. – Доганяй…
А-а-а… Знаємо ми ваші штучки! Підеш, фіг тебе потім знайдеш. Макс побіг до так і не розведеного вогнища, де валялися рюкзак і намет. Ледь вдягнув їх на плечі. Не ніч, посеред якої палає вогнище. У лісі при дні Дон швидко загубиться у деревах… Розмови не допомагають. Лише дії. Треба доганяти. Задубілі рукавиці так і лишилися біля першої невдалої спроби Максима Сердюка власними руками добути вогонь.
Тільки під вечір невблаганний Дон врешті зупинився біля замерзлого потічка. З двох боків від нього гори здіймали брови, як здивовані панянки. Сірі кам’яні брили валялися уздовж берегів, наче велетні-нікчеми чи боги розкидали їх тут не без смислу. А при корені гори біля потічка, як на гнилому зубі, зяяла невеличка печера.
Дон роззирнувся, утерся хвостом дохлої білки.
– Вогнище розведеш. Я риби спробую наловити, поки сонце не сіло.
Зупинив Макса поглядом, бо той кинувся до печери, як до рідної мами.
– Трісочок ножем наколи. Добру жменю. Гілки сухі та невеликі спочатку підкладай. Потім грубші. Коли малі розгоряться…
«Так», – кивнув. Ковзав ножем по гілці, усе за Доном спостерігав. Такий не пропаде… Скинув куртку, закатав рукав светра, продовбав ополонку, ліхтарика до неї приставив і затаївся. Раптом – кидь руку в ополонку. Висмикнув – рибинка в кулаці. Через плече на сніг її і знову застиг…
– Чуєш! – гукнув Макс. – Я теж хочу…
Дон озирнувся – вогонь горить. Кивнув – ходи…
– Рибі кисню мало. До ополонок підпливає. І на світло… Тут глибина з метр, – пояснював. – Причаїсь і чекай… Як побачиш тінь – хапай!
Макс випробовував долю, доки сонце не сіло. Мокрий, збуджений, сидів у снігу – кусав губу від прикрощів, жодної рибини не впіймав, тільки руки в лусці.
– Нормально, – сказав Дон. – Ходімо вечерю готувати.
У печері – димно, тепло. Макс зчищав з трьох невеличких рибин луску, давився слиною. «Дон сам усе з’їсть, – розумів правду життя. – Я сьогодні нічого не вполював…» Дон – руки у кровищі – муркотів щось під ніс, здирав шкіру з дохлої білки. Макс зиркав скоса, кривився з відразою – і не гидує ж… Білячу тушку і рибини насадили на шампури з гілок, тримали над вогнем – руки терпли. І Макс подумав, що, певно, це саме той момент, коли й можна навести контакти, завоювати довіру і знайти аргументи…
– Давно таких, як я, супроводжуєш? – запитав обережно.
– Не перший рік, – відповів Дон байдуже.
– Хіба ми йдемо за маршрутом? Здається, лупимося напростець…
– За маршрутом, – лаконічний.
– Не вірю. Якби тими ж стежками до нас хоча б місяць тому ходили, хоч якісь би сліди залишилися. А тут – ніби й не було людей ніколи.
– У нас не один маршрут.
– А нащо… надовго так?
– Перший тиждень усі намагаються втекти, сподіваються, що все це жарт і швидко скінчиться. А під кінець другого тижня уже все по-дорослому… Знесилюються… Починають боротися…
Макс відчув – по спині лід.
– Хоч би анімацію якусь передбачили заради сміху.
– Який тут сміх? Тут життя… На другому етапі більш ризиковані програми застосовуємо.
– Є другий етап?
– Так. Для тих, хто успішно здолав перший.
– І що ж там за ризики?
– НЛП-шні примочки. Концентрація на одному з каналів отримання інформації. Аудіоканалі, візуальному, кінестетичному…