– І як можна сконцентруватися на візуальному каналі? Вуха заткнути?
– Десь так. Очі… Лишаємо тільки очі як канал отримання інформації. У вухах беруші. Заборонено розмовляти. Кликати на поміч жестами та дотиками… Тільки очима. За порушення позбавляємо їжі.
Макс уявив себе отут, посеред карпатського лісу, без права гукнути, смикнути когось – поможи!
– Серйозна така у вас «Весна»…
Дон принюхався, відщипнув шмат від білки.
– Можна їсти.
– Смачного…
– А ти рибу бери, – сказав Дон.
– Ні… Не вполював, – видушив Макс.
– Та намагався.
Макс почервонів:
– Дякую…
Спочатку проковтнув м’ясо з кісток. Потім кістки. Потім роздивився риб’ячі голови з перламутровими очима, обнюхав і теж з’їв. Чаю б тепер…
Дон ніби чув його думки. А може, самому хотілося білку запити… Насмикав соснових гілок поблизу печери, нагрів води в каструльці.
– Зараз чай заварю.
– З соснових гілок?
– З хвої… Корисна штука. Тільки гірчить надто…
– А справжній чай хіба теж скінчився?
– Скінчився, – відповів Дон. Потягнувся. – Спати будемо.
– А як ти білку впіймав? – Макс лежав на карематі у спальнику. У роті гірко після відвару з соснової хвої, очі злипалися, але про білку – з суто практичних міркувань. «Яка вона на смак?» – думав.
– Два варіанти, – відповів Дон. – Сильце вмію з мотузки на білку ставити… Завтра навчу…
– А другий?
– Там окомір потрібний. Береш каменюку… Чи, приміром, шмат льоду чи цурпалок немалий… І вцілюєш… – замовк. – Тут людей немає, звір неляканий…
Перший варіант видався Максові більш технологічним.
Заплющив очі, подумав: «Я встановив з Доном контакт? Викликаю у нього довіру чи ні? Він у мене викликає…» Згадав: закінчився тільки перший день весни. Ще тринадцять діб хащами геть без нудьги… Жахнувся: треба тікати!
Останній раз пані Женя розмовляла з сином у передостанній день зими. Зателефонувала опівдні дізнатися, чи не хоче Максимко на пару днів в Альпи. Гірські лижі, повітря того ж ґатунку. Звична атмосфера…
– Я у відрядженні. Повернуся за два тижні, – почула несподівану для себе новину, здивувалася: а чого це мати не в курсі?…
До Ганни Іванівни.
– Куди поїхав?
Секретарка тільки руками розвела.
– Максим Володимирович просив не турбувати його дзвінками…
Ох, щось тут не те… Тої ж миті знову набрала сина – поза зоною. Роззирнулася із підозрою.
– А Дора де?
– Звільнив… – приголомшила секретарка.
А чого це мати не в курсі?!
– І де ділася?
– Додому поїхала…
Ну, і чорти її забирай. Пригрозила секретарці: щоб за відсутності сина тут усе блищало… Гайнула до фонду. Август Закс тільки плечима знизав.
– Які відрядження? У фонду хоч і міжнародний статус, але справи в одному місці вирішуються…
– І не пояснив, куди збирається?
– Хіба ви не знаєте вашого сина? Тільки попередив, що буде за два тижні…
Ох, щось тут не те.
Пані Женя імпульсивно смикнулася – Вовку з Брюсселя, тата з багнетами на передній край… – хай шукають! Та незрозумілі тривожні передчуття відрубали дзвінки чоловікові, татові… Вперше за все життя мати не знала, де її єдина дитина і задля якої цілі потайки від усіх зникла з поля зору. А раптом йому так треба, а вона галасу наробить? «Ворожка!.. – згадала. – Та знає!» Уже під’їжджала до Костьольної, розуміла – не піде до Єви-Марії. Страшно. Не хоче знати правди… Часу довіриться. Чекатиме. Два тижні? Пролетять… А серце в сльози! Наче підвісили його за гачок – стікає, плачеться. Як два тижні витримати?!
До ночі протовклася на кухні: прислугу повиганяла, сама взялася посуд чистити – руки займала, усе намагалася розібратися: та чого ж раптом так безжально тривожно?! До мобільного – «поза зоною…»
Стала до вікна і так до ранку поглядом двір мела – сама-самісінька у розкішній, порожній, величезній хаті.
Зранку вже стояла на порозі Максових апартаментів.
– Не відгукнувся? – йшла вітальнею, у кути заглядала, наче там сховався.
– Ні, – хитнула головою Ганна Іванівна.
Пані Женя зміряла секретарку тьмяним поглядом, пополотніла – одна й та сама думка виїдала мозок: а як за два тижні Макс не повернеться?…
– Мені одразу ж… повідомте… Якщо раптом… – тільки й прошепотіла. Хитнулася.
Ганна Іванівна підхопила жінку, усадовила на обісцяний диван. Ох, і знайомий же їй цей погляд… Хіба то життя, як не знаєш, де твоя дитина є?… Чи жива?… Не життя, скніння в режимі хронічного подвигу. Серце цілодобово не спить, виглядає… Душа чорне-скорботне до себе тягне – вдягатися? А хтозна?! До Бога: знаєш?…