– Пити…
Зараз, зараз… От файно, що говориш, а то б Дорі геть важко було. Пий, братику. А чого лоб такий гарячий? До лікаря. Там хлопець…
– У шостій?
Та к…
– Дякую, Доро…
І чому тут такі добрі люди?… Засинала прямо на стільці в коридорі, підхоплювалася від найменшого доторку. Чому тут ніхто не злиться, що треба підійти до Дори, торкнутися її руки… Аби не Данко, вік би з відділення не виходила. Оце платила б і платила за їхню доброту.
Та на ранок поспішала геть, не зупинити. Данко…
– У мене сьогодні зйомка у Софії. Підеш зі мною? – обіймав Дору, цілував у щоку, і від того поцілунку Дорі сил – на цілий Божий день, аж до присмерків.
Міла дивувалася:
– Як ти на ногах ще тримаєшся, пташко моя?
А-а-а… Секрет знаю!
Та будь-якій пожертві свій час. Слабла, паморочилося… Не здавалася: не боюся… Восьмого березня вранці, після нічного чергування, вийшла на поріг лікарні з пакунком подарунків – і лікарі зі святом привітали, і пані Міла манікюрний набір подарувала, і навіть блідий пан коробку цукерок простягнув: вам, шановна… Бач, заговорив! Перед очима попливло. «Тільки не сьогодні!» – злякалася. Притулилася до стіни – постоїть трохи, на Троєщину пакунки закине і до Данка. Чекає вже…
Він тупцював біля чавунного фонтану. Під курткою щось випиналося, не інакше квіти Дорі приніс. Ох, чудний! А вона знає… Сьогодні всі пани панянкам квіти дарують. От і вгадає. Троянда. Ні, гвоздика. Гвоздики будь-коли квіткарі продають. А чи нетутешню яку…
Данко побачив Дору, заспішив назустріч.
– Привіт…
Посміхнулася, пальчиком на куртку – а там що?
– А, хитра! Не скажу. Сюрприз, – розумів її без слів.
«Та хочу зараз же знати!» – брівки насупила, ніби гнівається. Ніжкою тупнула.
Обійняв, до себе притис, повів геть. В очі заглядав, аби вуста його бачила.
– Терпи, Доро! Я ж терплю.
Куди це ми?
Данко зупинив таксі, автівка зрушила в бік Солом’янки. Дора зачудовано посміхалася – то у вікно, то на Данка: куди це ми? Незнайомі вулиці – ніколи тут раніше не бувала. Київ величезний, не Теребовля. Залізничний вокзал лишився праворуч, далі, далі…
Зупинилися у похмурому провулку, Данко розплатився, взяв Дору за руку.
– Майже прийшли.
«Добре», – кивнула довірливо. Що задумав?
Широкий заасфальтований голий двір – ані натяку на романтику. З двох боків гуртожитки, посередині двоповерхова споруда з безліччю вивісок на фасаді – і шиють тут, і миють… Данко вів Дору не до парадного входу. Обійшли будинок, сходами вниз, до напівпідвалу, вікна якого зсередини щільно затулені цупкою чорною тканиною. Данко дістав ключ з кишені, відчинив невеликі, оббиті залізом двері.
– Проходь… – в очах дитячий захват.
Дора ступила через поріг, напружила очі – видно тільки обшарпані стіни невеличкого коридору-тамбура, хід з якого кудись у темряву. Данко зачинив двері. У тамбурі стало – хоч чорну кішку шукай.
– Доро… – покликав, знітився. «Бовдур!» – вколов себе скептично подумки. Простягнув руку – де ти, Доро?
Дора геть нічого не бачила. Прилипла спиною до стіни – так он як сліпим… І від тієї несподіваної думки перелякалася до смерті, заплющила очі, відкрила їх знову – чорно! – і задихнулася німим відчаєм. Зиркала по боках, тягнула рученята у порожнечу, і за ту незрозуміло безкінечну гнітючу мить сто разів померла від абсолютної безвихідної самотності. «Мамо, мамо…» – ридала подумки.
У темряві клацнула запальничка. Данко стояв за метр від Дори.
– Я придурок, – зітхнув із прикрістю.
Узяв Дору за руку, повів у темряву. Слабкий вогонь запальнички вихоплював із чорноти фрагменти – спочатку опинилися у великій кімнаті, ущент заповненій стосами журналів, з неї хід вів до другої, меншої, де стояв старий диван, пара крісел, дзеркало від підлоги до стелі і довжелезний вішак – сто вбрань рядком на ньому.
За вішаком Дора побачила ще одні двері. Данко зупинився біля них, усміхнувся азартно.
– От ми і вдома…
Запальничка раптом згасла. На мить знову стало темно, та вже не лячно. Данко штовхнув двері, взяв Дору за плечі, завів у таємничу кімнату.
Клацнув вимикачем – спалахнуло світло.
– Тільки тут встиг лампочки вкрутити, – сказав. – Ну як? Класно?
Дора стояла посеред кімнати, метрів із двадцять, без вікон. Уздовж трьох стін на металевих карнизах, прикріплених під самою стелею, гойдалися тканини: чорна, зелена, біла. Стікали до самої підлоги, за кожною можна було роздивитися інші – сіру, червону, синю-синю… Посеред кімнати завмерлими звірами розсунули ноги штативи, підставки під студійне світло і тло. На них скрутили голови софіти, моноблоки, фотоспалахи. Під ними на підлозі смішний пузатий пуф, що стає кріслом, варто лиш на нього всістися. Біля дверей – звичайний письмовий стіл, завалений фотопримочками, ноутбук, фотокамера… А замість стільця – здоровезна скриня.