Очі обмацують ліс, ноги наштовхуються на горбок. Макс уже піднімає ногу, аби забратися на нього, скошує очі долу і завмирає – то не горбок… То людина. Лежить сірим каменем, снігом зверху припорошений, як торт цукровою пудрою…
– Доне… – шепоче вражено.
Присідає біля непорушного чоловіка, дивиться приголомшено, торкнутися страшно.
– Доне!
Підскакує, озирається і раптом ціпеніє – крізь байдужі дерева, що за примхою гори стікають долу, вдалині видно невеличку розчищену галявину, огороджену тином, а на ній… Халупка, друга менша, металеві бочки купою і люди… Люди!
Макс не витрачає сил на слова. Задихається неймовірною радістю, переступає через непорушне тіло, біжить схилом униз…
Дон спокійно підхоплює з землі чималий уламок льоду, прицілюється… Чпок!
Макс падає долілиць. «Я більший… за білку…» – сигналить у мізках. Недбало відкидається на спину, дивиться на Дона. Сил катма, не підвестися. «Як піде… не дожену…»
Дон спокійний, як мертва вода. Підходить до чоловіка, ляскає по щоці.
– Живий?
Макс бачить, як чоловік розплющує очі…
– Від самогонників? – Дон нахиляється, мацає пульс на шиї. «Так», – самими повіками підтверджує чоловік.
– Погано, – говорить Дон.
Підводиться, йде до краю схилу, дивиться вниз, на людей і халупки, довго, ніби вирішує, що робити далі. Повертається швидко – вирішив? – вдягає на плечі обидва рюкзаки, намет, хапає чоловіка і Макса за капюшони курток, тягне у ліс, як той віл, що – скільки на нього не накидай – подужає.
Макс волочиться бездіяльною тушкою, косить на несподіваного третього, намагається зрозуміти, наскільки зменшуються чи збільшуються його шанси вижити.
Минає день, минає ніч. Чи то час сплющився, б’є в очі сліпучим чорно-білим сонцем. Дон раптом зупиняється, відпускає капюшони – Макс валиться на землю поряд із несподіваним третім. Від чоловіка тхне.
– Нормально, – чує Дона. – Далі самі.
Макс ще не встигає усвідомити нову страшну біду, бачить – чоловік напружується з останніх сил, перевертається на живіт, спирається на тремтячі кінцівки, підводиться… У нього сіре, наче вкрите попелом, зморшкувате лице з проваленими щоками. Неголене підборіддя ховається під смішним рожевим шаликом, обмотаним навколо шиї разів із п’ять, довга сіра полотняна куртка залатана біля кишень, сині лижні штани засунуті у фетрові, як у стареньких бабусь, рвані валянки з гумовими калошами, а через плече перекинута чимала повна торба.
– Як звешся? – Дон простягає сірому невеличку флягу.
– Ботва, – чоловік відпиває з фляги, повертає провідникові.
– Давно від самогонників утік?
– Три дні тому.
– Недалеко відійшов.
– Собак потравив…
– Розумний… – Дон роздивляється бідаху. – Вживаєш?
– Є…
– А чого ж дременув?
– Били, суки…
Дон киває, мовляв, зрозуміло. Підхоплює рюкзак.
– Не відставайте, – ногою буцає другий рюкзак і намет до Ботви і Макса, суне у хащі.
Макс силкується підвестися – е-е-е… ти! стояти! – та тільки сідає, спирається на руки. Третій – зайвий! Третій, здається, це він. Потилиця липка від крові, пече. У голові паморочиться. Їсти… Не подохнути… Сірий, певно, не промах. Підхопився, хоч волочився мертвяком. Дожене невблаганного Дона. А Макс…
Ботва проводжає Дона настороженим поглядом, несподівано швидко дістається Макса, присідає, обмацує кишені його куртки.
– Палити… Палити маєш?
– Ти…
– Сигарети є?
– Ні.
Ботва із прикрістю кривиться, підводиться, простягає Максові руку.
– Тримайся.
А-а-а… Третій – добрий? Бог послав? Випростовує руку – спробуй. Ботва старається. Тягне Макса з землі.
– Давай, братику…
– Ти… У тебе є ім’я? – Макс стоїть впритул до смердючого сірого чоловіка, учепився в нього, хитається.
– Ботва, – криво всміхається той. – Що важче – рюкзак чи намет?
– Намет… – зізнається, шкодує тієї ж миті. Зараз це падло вхопиться за рюкзак, залишить йому намет. Принюхується – від Ботви тхне не тільки смородом.
– Ти… Що тобі Дон пити давав?
– Спиртяка… – Ботва закріплює на своїх плечах намет, допомагає Максові вдягнути рюкзак, озирається у бік Дона, якого вже ледь видно поміж дерев. – Командир суворий… – зі співчуттям дивиться на Макса. – Сам йти зможеш?
– Спробую, – відповідає Макс, робить крок, і Ботва вчасно пірнає під Максову руку, притримує його.
– Нормально, – каже словами Дона.
Ліс схлипує – бідахи! – пускає сльозу, чи то нестійкий весняний сніг тане на сонці, падає долу. Двійко слабких тягнуть ноги у хащі. Макс висить на Ботві.