Допиває до сухого денця, валиться біля вогнища.
– У хаті не спатимеш? – питає Макса Дон. – Там лежаки є… І подушки з сіном.
– Тут полежу трошки… Гарно…
Тілом розливається блаженний спокій. Очі злипаються. Слова чоловіків біля вогнища прориваються у свідомість окремими короткими уривками.
– Дім де? Далеко човгати? – питає Дон.
– Який дім?…
– Бомжуєш?
– Є таке.
– Давно?
– А-а-а…
– Горілка?
– …І що я мав робити?
– …Нормально. Тільки… самому…
– Ми з Лисим один одного трималися. Якби не ці козли…
– …У торбі мотлох…
– Борг…
– Що за борг? – а Дон, виявляється, балакучий.
– Дівчину мертву з Дніпра витягли… Під Києвом…
Макса пробиває гострим, як голка, струменем жаху. Що? Розплющує очі, дивиться на сірого чоловіка скляним поглядом. Ботва не помічає.
– Наприкінці червня, – веде далі. – Красива… Коси руді довгі. Ноги спідницею білою обмотало… Може, заплуталася в ній…
– Такі в іншому плутаються… Покидькам віддаються, а потім вішаються…
– Та потонула…
– Ну, тонуть. Один біс.
Макс глухне. Люба… Глухне і чує – кожне слово.
– Ми з Лисим її з Дніпра витягли. Поховали на березі. Землі з могилки взяли…
– Навіщо?
– До церкви піти хотіли. Аби піп над тією землею молитовку прочитав.
– Не пішли?
– Та піду… Кажу ж – борг. Треба зробити, бо ж мучиться десь там…
– Щоб у першу ж церкву зайшов!
– Аби гроші… Хоч на свічку яку.
– Візьми.
Макс бачить, як Дон дістає з кишені стогривневу купюру, простягає Ботві.
– Проп’єш – знайду й уб’ю, – обіцяє спокійно.
Ботва виправдовується мляво і щиро, хрестить сіру куртку.
Макс не чує. М’язи, кістки, думки – все паралізоване тваринним страхом: от Ботва зараз підведеться, підійде до Герцога, буцне ногою: не ти її?…
Підводиться Дон.
– Годі базікати. Спатимемо.
Підходить до Макса, торкається плеча.
– Підйом.
Макс зацькованим звірком відсахується, сідає на суху траву, зіщулюється, наче від удару. Відводить погляд – залишатися у компанії тих двох неможливо. Уява крутить – мить-дві, Дон з Ботвою вгризаються в шию Макса: ти?! Ти?!
– Тут… посиджу… трохи.
– Як знаєш, – Дон уже суне до заїмки, та раптом зупиняється. Відв’язує від рюкзака дорогі Максові черевики, кидає Ботві.
– Вдягни. Бо ти у цих валянках – наче з божевільні втік.
Ботва тут же перевзувається, роздивляється обнову.
– Гарні… – тупцює до заїмки за Доном.
Сон розуму народжує чудовиськ? Неспання ліпить ще гірших монстрів. Макс труситься біля вогнища – Господи! Вона потонула! Потонула, потонула… Гоцик знав. Звідки? Потонула… Сама. Сама! Макс не штовхав! Земля… Перемішується із рудими косами. Без труни, сліз і жалоби. Як собаку… Очі закрили? Таке ж буває – мертві дивляться. І в тих очах можна побачити… А Ботва? Він заглядав у мертві очі? Може, бачив там… Макса? Мерзота… По Максових кишенях нишпорив… Певно, й Любине тіло обмацав. Тварюка! І в торбу все! В торбу! А раптом… Раптом у торбі є щось… Любине?
Макс зацьковано зиркає у бік заїмки – зсередини долинає густе хропіння Дона.
– Спите?…
Рачкує до заїмки, труситься від жаху. Спинається на ноги. Обережно штовхає двері. Не риплять. Напружує очі – Ботва і Дон лежать на дерев’яних лежаках біля стіни. Ботва скрутився носом у живіт. Дон розпластався, усміхається уві сні. Біля дверей – рюкзак і торба.
Макс хапає торбу – бігти, бігти! Наштовхується на рюкзак Дона – все треба брати! Піднімає – важкий! Суне до дверей.
Багаття ще горить. Макс витрушує на суху траву геть усе з торби. Смугаста тільняшка, майки, труси, книжка афоризмів «Золоті розсипи», ключі (від чого?!), ганчірка з грудкою землі, порепане портмоне з фотографією пишної жінки у білому фартуху на тлі форм зі свіжоспеченим хлібом.
– Хліб! – шепоче істерично, знаходить газету, розгортає. – Хліб…
Рве сухий хліб зубами, ковтає, зиркає у бік заїмки. Хоч би не розбудити… Давиться, кашляє, затуляє рота руками: тільки б не прокинулися! Ховає у кишеню ганчірку із землею: оце Любине… Любине…
Відкриває рюкзак Дона, а там консерва. І пачка печива…
– Паскуда, – схлипує спустошено.
Запихає консерву і печиво у кишені куртки. А пофіг! Не знає, де ділося. Ботва… З’їв! Точно…
Під дупою припікає. Підхоплюється. Он воно що! Багаття теж жадібне. З’їло дрова, на суху траву перекинулося, по ній до заїмки – усе ближче, ближче.
«Біжи! Біжи!» – подумки чи то собі, чи то полум’ю.
Смикає головою – та цить! Ані слова! Німий!
Збуджено-перелякано топить у вогні погляд. Кут заїмки починає тліти. Макс відступає на кілька кроків, падає на землю, притуляється щокою до землі.