Перепечай онука любив, хоч ніколи особливо і не виказував того. Старому слова до дідька. Діло дай. Пані Женя з Максом ще трусилися у «швидкій», що мчала з Карпат у бік столиці, а Перепечай уже роздивлявся коштовний годинник «A. LANGE amp; SOHNE» – тільки він і залишився від фірми «Весна».
– Продай, собі лиши тисяч тридцять, «здачу» мені принеси, – кинув цяцьку з рожевого золота вартістю 75 тис. євро начальнику своєї охорони Продану, що той не спав третю добу, оперативно і грамотно організував пошуки онука. Заслужив.
– Черевик викинути? – вказав той на обгорілу калошу з кісткою, що так і стояла посеред столу.
– У сейф сховай… Речовий доказ, – наказав Перепечай. – Ще не знаємо, з ким воюємо. Раптом згодиться…
Продан забрав черевик, зник безшумно. Старий важко опустився у крісло. Спина колом… Чого їй треба, тій спині?! Скоріше б Женя Максимка привезла. Розпитати, що за халепа. Для адекватної відповіді.
Та допит довелося відкласти. Донька телеграфно з дня у день: ледь живий, уже одужує, за тиждень оклигав, тільки змарнілий. І засмучений. І хоч цікавість сто разів штовхала Перепечая зателефонувати Максу, – не здався. Хай одужує і сам до діда їде. Такі у Перепечая правила.
У наново відреставрованому старовинному триповерховому особняку біля Житнього ринку, що старий Перепечай був його одноосібним власником, займав увесь третій поверх, а інші приміщення здавав орендарям, Макс з’явився у День дурних і сміху.
Медсестра тільки-но закінчила масажувати старому спину – сидів у кабінеті біля столу у теплій вовняній фуфайці, диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру. Побачив онука, розцвів.
– Максимко… А що дідові приніс? – наче й не здогадується про Максові мандри.
Макс усміхнувся: чудний у нього дід. У самого – тільки торбів для грошей не вистачає, а варто з’явитися – як та дитина: а де гостинчик?
– Є гостинчик, – дістав пляшку лікеру «Mandarine Napoleon». Поставив посеред столу, прямісінько на те місце, де ще недавно обгорілий черевик з кісткою стояв.
– О! Моя наливочка… – закивав дідо. Зиркнув на Шиллєра. – Йди на кухню, Ромко. Принеси мені чарку і вимітайся. Завтра продовжимо.
Макс і Шиллєр зиркають один на одного.
– Як почуваєшся, Ромо? – холодно питає Макс.
– А маю погано? – Шиллєр напружується. Суне до дверей.
– Навпаки. Думаю, маєш привід прекрасно почуватися! – Макс замовкає, прискіпливо дивиться на Шиллєра. – Я тобі розкажу якось… чому саме…
Шиллєр супиться насторожено, вислизає з кабінету. З’являється за мить з лікерною чаркою. Задкує – до завтра, на все добре – зникає. Перепечай відкриває пляшку.
– І не проси. Не ділитимуся. Моя наливочка, – наливає собі по вінця.
Макс зітхає розчулено.
– Діду, ти мене любиш?
– Скажу більше… Я тобі оцей будинок відписати хочу, – відповідає старий. – Перенесеш сюди свій офіс, не платитимеш оренди. Інші орендарі тобі платитимуть. І я поруч. І сам тут можеш оселитися – півповерху віддам. Метрів чотириста буде. Гарно придумав?
– Класно…
– Розвеселив? Давай! Кажи діду, де тебе носило.
– Давай іншим разом, – тьмяніє.
– Добре, – спостерігає за онуком уважно. – То без діла прийшов?
– Діду… Куди краще гроші вкласти?
– Землю купуй! – не роздумує Перепечай. – Інше – мотлох. Прикупи десь в одній області район невеличкий.
– Так не продається земля…
– То для усіх не продається. І правильно, бо полізуть – не відіб’єшся.
– Допоможеш?
– А наливочки привезеш?
– Привезу.
– І я допоможу, – Перепечай наливає собі ще, зиркає на онука. – Грошей багато?
– Два мільйони…
– Хіба то гроші? Дріб’язок! Ото профінькай і забудь. Хто дав? Батько? Тим більш профінькай! Щоб не висів над тобою, як клізма над дупою. Нема грошей! Хай повіситься! Ми з тобою справами капітальними займемося.
Макс дивиться на діда сумно.
– Не любиш ти тата.
– Чому ж це не люблю?! – щиро дивується Перепечай. – Просто критикую. Ти, Максимку, мене уважно слухай… Батьківські гроші – то маячня. Свій кадуцей треба мати.
– Що за кадуцей?
– Ото… Ще по Європах тинявся. Кадуцей – жезл Гермеса. Хто кадуцей має – той недоторканний.
– Гроші…
– Свої гроші! І справи… З такими людьми, що у них «кадуцей» на лобі написано, – повчає, знову прикладається до пляшки. – Нічого… Навчу. А ті два лимони – в офшор.
– І так в офшорі.
– В інший офшор! Щоб батько не знав, де твої гроші і скільки їх. Відривайся вже від цицьки.
– Давно хочу.
– Допоможу… І людину дам довірену. Щоб проконсультувати тебе могла будь-якої миті.