– А Максимові це як пояснити? – сказала пані Женя. – Хто тобі сказав, що він погодиться їхати з нами?
Сердюк зиркнув на дружину роздратовано.
– Може, через фонд акцію якусь благодійну зорганізувати? Максим буде. Має бути. І та дівчина, сподіватимемося, поведеться…
– Роби давай! – наказала дружина. – Та щоб Максим ні про що не здогадався.
Макс зосереджено прислухався до себе: страх… Важкий страх колобродив всередині, малював чорним на сірому: ось Ботва йде берегом, зупиняється: «Тут!» Дужі чоловіки беруться за лопати, ось уже Люба сидить край виритої ями, струшує з білої спідниці грудки землі. «Одне скажи! Хто?!» – просить Ботва. Люба вказує на Макса: «Він…»
– Я?! – мимоволі бурмотів вголос, озирався. – Ні…
Не снилося. Жахи облишили Максові ночі, вирували в голові цілісінький білий день, змушували підозріло косувати на кожного: а вам чого?
«Жодного запитання, мамо», – прохрипів, коли пані Женя примчала визволяти сина, упала біля високого ліжка у чужій добрій хаті, заплакала гірко.
Тіло одужало. Душа все не гоїлася. Карпатські мандри перекреслили плани – а сенс?! Опирався, креслив у мізках: рухатися, рухатися… Та варто було зробити хоч крок, заклякав від розпачу: і гадки не мав, як позбавитися стійкого тваринного страху, перемішаного із відчуттям вини.
Репортерка Олюня допомогла. Не знала, бідаха, що запитання ставити – зась.
– Де ти пропадав, Максе? – припала до коханця, коли наприкінці березня той врешті з’явився в орендованій нірці.
Макс закляк, прислухався до себе приголомшено: страх не трусився переляканим зайченям, не заважав рухам – розправив плечі, войовничо розмахував мечем: усіх на капусту.
Усміхнувся репортерці холодно.
– Нормально, – мовив спокійно. – Ти… не цікава мені вже. Грошей… на таксі дати?
Збентежена репортерка моменту не вловила, заторохтіла схвильовано:
– Що сталося? Як це розуміти? Невже ти не хочеш мене? Чому все так несподівано? Ти не міг зробити це якось… цивілізовано?
І – жодного твердження. Самі запитання. Макс ухопив дівча за руку, смикнув до себе.
– Геть! – наказав так само спокійно і холодно. В душі – меч. І капуста порубана.
Відпустило. Агресивний страх вимагав випереджати запитання категоричними твердженнями. І триматися ближче до своїх… Проковтнув «два мільйони» від роздратованого тата, терпляче витримував хронічні наскоки турботливої матінки до власного житла, і тільки розмова зі старим Перепечаєм по-справжньому розрадила. Крутий у нього дідо! Йому можна у будь-чому зізнатися. Ніколи не дорікне. Кадуцей свій передасть… От тоді і подивимося, чия династія більше важить…
Другого квітня, вперше після карпатських мандрів, з’явився у «Силі добра». Усівся за білий стіл.
– Доповідайте! – коротко наказав Августу та Юлії Скачко, перекресливши питання в їхніх очах. І поки русява красуня Скачко гортала блокнот, товкла щось про найближчі плани фонду, прискіпливо роздивлявся витончену форму її маленького вушка.
– Юлю! – раптом перебив помічницю на півслові. – Зробіть мені каву.
Скачко від здивування ледь зі стільця не впала. Навіть блідий Август вигнув сиву брову.
– Максиме Володимировичу… Ви назвали Скачко Юлею.
– Хіба Скачко змінила ім’я?
– Раніше ви ніколи… – Скачко почервоніла аж до своїх акуратних маленьких вушок, заспішила до дверей.
– Як справи, Августе Альфредовичу? – задля годиться запитав Макс старого Закса, коли помічниця вийшла.
– Два мільйони… в офшорі… Рахунок відомий Володимиру Гнатовичу, – вкрай шанобливо сказав Закс. – Думаю, зможу допомогти вам розчинити їх…
Макс зіперся на білий стіл, уважніше глянув на Августа. Отже, дідо вже дав підсрачника Заксові.
– …Технічно це займе кілька днів… – вів далі той.
– Мене не цікавлять технічні моменти.
Август підвівся – ані тіні колишньої пихатості – кивнув.
– Можете розраховувати на мене у вирішенні будь-яких питань.
– Дякую, – усміхнувся холодно.
До кабінету повернулася Скачко з тацею. Август вимівся. Макс ковтав гарячу рідину дивився на помічницю, що стояла біля столу чекала на подальші розпорядження.
– Юлю… Як ви ставитеся до службових романів? – сказав, сам здивувався: це він?
– Ніяк, – обережно відповіла Скачко. – Не має значення, де ти зустрінеш людину, яка тобі… до душі. Це може статися на вулиці. А може і в офісі…
– Логічно, – відповів. Усміхнувся холодно. – Чого стоїмо? Працюйте, Скачко! Працюйте! До найближчої акції скільки часу лишилося?
– Місяць. На травневі свята плануємо влаштувати концерт для ветеранів.
– Які банальні плани, – не втримався.