– І чого ми у дворі стоїмо?! – відмерла Валентина Василівна, розчервонілася, пішла ламати сценарій. – Прошу до хати! Діти! Показуйте гостям, як живемо. Повтомлювалися, певно, поки доїхали.
– І зголодніли. А у нас чебуреки гарячі, – додав хазяїн.
І хто в ліс, хто по дрова! Одні до хати, інші на подвір’я. Двоє пацанят років шести тягли Макса до курника: а у нас є курка з кучерявим пір’ям! Макс тримав у руках пістряву курку, дратувався подумки: «Погано працюєте, Скачко! Чому тільки одна дівчина не забула, що є звичайна ввічливість!» Роззирнувся – пані Женя під тином тюльпанові бутони роздивляється, наче ніколи їх не бачила, чоловіки скупчилися навколо доглянутої ситої коняки, а біля кістяка недобудови, що приліпилася до основної чималої хати донька Новаковського доводить татарину Алтинбаєву, що будь-яка прибудова вимагає докорінного перепланування всього будинку задля ефективного використання корисної площі. А краще починати прибудову, маючи уявлення про повне перепланування, бо будь-яка зміна функціонального призначення окремого приміщення тягне за собою перегляд…
– Які там зміни функціонального призначення? – винувато усміхався Алтинбаєв.
– А от ми вам велику плазму привезли, – сказала Нані. – В якій кімнаті кінозал буде?
Почули всі.
– Плазма? По-чесному? – запитала Нані дівчинка-підліток.
– Пропоную зараз же і встановити, – сказав Новаковський, наче він тут за головного.
Сценарій душевного візиту – до чортів собачих. У великій кімнаті, в якій, крім килимків, нічого, повсідалися на підлозі – ошелешені гості, збуджені Алтинбаєви… Новаковський з хазяїном встановлювали пласку панель, Валентина Василівна розстелила посеред кімнати скатертину, поставила на неї таріль з чебуреками – прошу! Макс надкусив запашний чебурек і раптом побачив біля дверей високого патлатого хлопця з фотокамерою. «Дора?» – подумав здивовано.
Знітився, страх прокинувся. Наче згадка про Дору автоматично пробуджувала думки про Любу. Насупився, очі долу. Може, так і є? Може, той давній сон, коли Люба зірвала руді коси, залишила на голові чорні Дорині кучері, – знак? Ніби жива Дора тепер є уособленням мертвої Люби… І він… має із тим щось робити?
Роззирнувся навсібіч.
– Нані! Рецепт у хазяйки візьми, – почув голос Новаковського. – Щоб наша Люда нам такі чебуреки вдома готувала.
«Нані?» – здивувався ще більше, наче і не пам’ятав ще з божевільного різдвяного балу – доньку Новаковського звати На-ні. Красиве ім’я. На-ні. Поманить і прожене. Так то про неї ворожка казала?
Надто рвучко з килима підхопився.
– Дякую, дуже смачно… – до виходу. Наштовхнувся поглядом на Данка.
– Здрасьтє… – усміхнувся хлопець.
«Дора?» – смикнув головою.
– Максиме, ти хотів сказати кілька слів… – гукнула синові пані Женя, бо щось ця забава ані на йоту себе не виправдовувала. Чоловік у всьому винен, не дотримав слова, і було в нього лише єдине виправдання – літак потрапив у повітряне ДТП, і всі загинули. Інше не прокатить!
– Може, спочатку бусик із подарунками розвантажимо? – обережно вставила Юлія Скачко, що увесь цей час гарячково намагалася повернути акцію у заплановане русло.
– Не треба, – раптом сказав Макс. – Бусик – теж для родини Алтинбаєвих. Просто заженіть на подвір’я.
Що? І бусик нам? Хазяїн забув про плазму, рвонув надвір. Слідом преса, гості, діти. Один, два, три…
– Перепрошую… Ніби казали… вісімнадцятеро дітей у вас, – запитав Макс хазяйку.
– Так ще своїх шестеро. Дві футбольні команди, – усміхнулася Валентина Василівна, побігла бусик роздивлятися.
Макс так і залишився у дверях. Посередині кімнати на килимку сиділа донька Новаковського. Підвелася, підійшла до Макса.
– Я Нані.
– Максим…
– Ти сумний…
– Добре, що це не питання.
– Маєш виголосити промову? – запитала.
– Як варіант.
– Не кажи нічого. Ми ж більше ніколи сюди не повернемося. Кивнув – так.
– Розумієшся на будівництві? Так переконливо пояснювала хазяїну…
– Я архітектор. Ми іноді збираємося з друзями у моєму бюро. Приходь. У нас цікаво.
– Мої інтереси у дещо іншій площині, – Максові здалося: запрошення кинуте, як кусень голодному.
– Допоможемо перетворити кинутий цех на витвір промислового дизайну, – розсміялася. – Якщо ти раптом знову надумаєш шокувати наших… бонз.
Макс пожвавішав, зазирнув дівчині в очі.
– Вони не зрозуміли. То не стало для них очищенням.
– На власній шкурі відчули. Теж чимало, – замовкла, знизала плечима. – Було весело…
– У тебе незвичайне ім’я, – сказав Макс раптом.
– А у тебе незвичайні вчинки.
– Не любиш банальності?