– Чому раптом зараз? Що сталося? Взимку вигнав дівчину, оком не змигнув, а тепер…
– Може, совість прокинулася…
– Маячня…
– Данко зрозуміє…
– Він дихати без неї відмовляється! – гірко прошепотіла Свєта Сергіївна. Закурила. – Треба, щоб Данко разом з Дорою їхав…
– Ні! – заспішила секретарка. – Ми тільки все зіпсуємо. Сердюк не захоче. Він тоді взимку, на балу… дуже роздратувався, коли Данко Дорі свою ковдру віддав. Може, через це і… звільнив дівчину. У багатих психологія проста: всі, кому платять, їхня власність. Хіба ти того не розумієш?
– Страшно… Знайде матір і не повернеться… І так може бути. Чи не знайде і все одно не повернеться. Чи повернеться спустошена і нещасна. Чи Данко втомиться чекати і рвоне світ за очі. Краще не казати нічого…
– Страшно, – відказала Ганна Іванівна. – А промовчати – ще страшніше.
Попільничка повна, офіціант втретє повторив замовлення, а вони все не розходилися.
– Все! Здаюся, – сказала журналістка години за дві – уже не розмовляли, сиділи мовчки, гарячково перебирали в голові варіанти. – Треба з цим ніч переспати. Я ще ввечері з Данком поговорю. Спробую з’ясувати… Чогось мені здається, Дора й досі нічого не розповіла йому про свою матір. Інакше хоч би словом обмовився.
– Добре… Зустрінемося завтра, – втомлено кивнула головою секретарка.
Потяглася до гаманця, аби заплатити за каву. На столі мобільний – дзень!
– Сердюк, – напружилася. Мобільний до вуха. – Слухаю, Максиме Володимировичу.
Вислухала хазяїна, вимкнула зв’язок. Тремтячою рукою поклала апарат на стіл, усміхнулася спустошено.
– Що?… – насторожено запитала Діброва.
– Сказав… Нічого не робимо для Дори… Усе відміняється…
Свєта Сергіївна заклякла на мить, дістала з пачки останню сигарету, до рота не донесла – зламала.
– Козел довбаний… – прошепотіла недобре.
Макс відчув себе козлом двадцятого травня о четвертій годині. Спочатку дідова покоївка без церемоній видала:
– Зараз у пана Перепечая лікарі, потім процедури і масаж. Зможе приділити вам час о вісімнадцятій, не раніше.
Макс спробував повернути відьму на місце, мовляв, я – онук твого хазяїна, тож просто веди мене до діда без зайвих слів. Та покоївка заступила двері:
– Жодних візитерів! Ви заважатимете!
Макс проковтнув гнів – дочекається, поки чужі підуть з хати, скаже дідові, щоб звільнив оцю… категоричну…
Поплентався на кухню – а там Рома Шиллєр від нудьги коньяк сьорбає.
– І не страшно? – запитав іміджмейкера холодно. – Дідо не любить, коли його запаси спустошують.
– А-а-а… Страх… Що таке страх? – Рома уже встиг накачатися. – Усвідомлення невідворотності? То – жах! А страх якраз змушує чудити… Ніби є альтернатива невідворотності. І я… сподіваюся… що пронесе. Що почуватимуся… чудово!
Остання сентенція п’яного іміджмейкера залила Максове лице червоним.
– Тільки не питай, як почуваюся я, – сказав ворожо. – Бо я нині не терплю запитань!
– І питати не треба! І так усе зрозуміло – маєш прекрасно почуватися! – Рома хитнувся, хлюпнув у чарку коньяку, підняв її. – Твоє здоров’я, нащадок імперії. І більше не заводь собі подружок, які трахаються одночасно з тобою і ще якимось… покидьком. Бо надалі вони не кидатимуться у річку. То був виняток! Доведеться власноруч їх топити.
– Ти… – Макс задихнувся, провів по обличчю долонею, наче обхаркав хто. – Що ти верзеш, Шиллєре?
– Люба та твоя… трахалася… З тобою! І з Макаровим! З ним, думаю, частіше… Бо ж вони під одним дахом… І хіба не заслужила покарання? – бурмотів, язик заплітався. – Заслужила! А от Макаров… Не знає страху, падло! Любу твою потрахав, пішов до твого тата помічником працювати. Нормально?! Ще й сраки йому не натовкли – фабрику собі купив! Нормально?! Щось у тому є. Може, блискуче політичне майбутнє… Треба буде придивитися до нього уважніше…
Шиллєр ще бурмотів щось про кляті вибори – наближаються, от де невідворотність! Цикав на Перепечаєву покоївку – зайшла на кухню, відібрала пляшку, наказала Шиллєру йти геть. Макс не чув. Закляк, ненависть хвилею – так он воно що… Не бачив, як вимівся Шиллєр, і тільки коли покоївка торкнулася плеча – чуєте? – зневажливо сіпнувся.
– Чого вам?
– Ваш дідусь заснув після процедур. Не дозволю його турбувати, – суворо повідомила.
– Іншим разом зайду, – посунув до дверей.
Так он воно що! А він все крутив-вертів-роздивлявся окремі уламки єдиного вітражу – чогось бракувало, хоч трісни! Щось не складалося – мордувало душу, наповнювало її страхами. А вона просто… шльондра! Скривився, наче смердючу ганчірку під ніс.