Проштрикнула редакторку гострим поглядом, пішла геть.
– Ну… От і поговорили, – пробурмотіла Діброва. – …Без ілюзій.
Дора знала: має бути в її житті щось надважливе і непорушне. Щоб спина не гнулася, серце не страшилося, бачити ясно. Мало сказати «Не-е-е боуса». Як насправді не боятися? Де основа?
Мама? Тато? Сама в гамірній столиці перелякалася – ні, не батьки. Згадка про них пригинала спину, обливала переляком серце, затьмарювала очі.
Данко? Так! – увірилася спочатку. Та Данко поїхав, і Дора з жахом усвідомила – пропадає, тане… І нема того надважливого і непорушного, що кожного дня умілими ін’єкціями повертає сили. І радість… І терпіння дочекатися Данка.
Де ж та основа? Сумніви короїдами. Залишив… Бо глуха. І німа. І хай не бреше, що йому все одно. Одного разу не втримався, сказав:
– Навчу тебе говорити і познайомлю зі своєю мамою!
А німу не хотів у свій дім вести… От і правильно, що Дора Данкові про Каштелу-Бранку не довірилася. Просив не раз – розкажи про себе, Доро. А Дора кучерями тільки – ні, ні, потім… От і правильно.
Життя, як життя нема, план. Ніч біля хворих. Зранку спати. Прокинутися, дати рукам діло аж до ночі. Ніч біля хворих… Данко щодня СМС-ив: «Тут круто!», «Я пірнав!», «Попікся на сонці, море тепле…»
«Класно…» – відповідала. Дні рахувала: коли ж повернеться? Експедиція затримувалася.
А тут тато – здрастуй, доню! Приїхав до столиці на поетичний фестиваль, зателефонував з вокзалу. Примчала, сльози на очах. Як же скучила! Хоч і Галя, і забув, а скучила!
– Як ти, таточку? – заглядала в очі.
– Так… Богданчик у нас із Галею тепер є. Синочок. Тиждень тому народився, – ошелешив. – Галя казала… Може, Дора там у Києві забагатіла, то хай би допомогла, бо скрута.
Витягла чотири тисячі гривень, що на Каштелу-Бранку відкладала вперто, татові віддала.
– Ми для Богданчика твою кімнату переобладнали, – сказав тато, як уже на Теребовлю їхав. – Ти ж не проти?…
Не проти… Дивиться – шлях на Теребовлю закритий. Нема куди подітися. Ганна Іванівна підтримувала, як могла. До церкви повела, до батюшки.
– Таке діло. Хочу хрещеною матір’ю дівчині стати. Як зробити?
– Коли дівчина хрещена, то має хрещених батьків.
– Далеко вони! І рідні, і хрещені… Хіба не можна дитині ще одну хрещену матір? Має ж бути якийсь вихід!
– Бог добрі справи бачить. Для того не треба формальностей, – сказав священик. Та час і молитви для Ганни Іванівни з Дорою знайшов – заприсяглася секретарка дбати про Дору перед Господом.
– Віднині довіку, – Дорі сказала. – Ти – моя дитина. От трохи грошей назбираємо – поїдемо до Каштелу-Бранку.
А про рідну донечку, що десь блукає світом, – ані слова. Дора в душу не лізла, хоч малий Славко давно розповів: мама кричала і побігла, а бабуся плакала, а потім сказала, що мама скоро повернеться… Каштелу-Бранку.
Ганна Іванівна – опора? Боронь Боже! Дора відчувала жінчин біль – сама для неї розрада.
А де?… Скніла біля хворих, а вони ж різні. Хто посміхнеться, а хто вовком. Особливо нестерпно стало, як у середині літа в окремій комфортній палаті з безліччю складної апаратури з’явився блідий старий пан з гострим хижим поглядом. Медперсонал перед ним – килимками. Старша медсестра Міла, якій усі пацієнти однакові, і та себе загнуздала:
– Сьогодні біля вас Дора лишиться. Та тільки на одну ніч. Завтра вам допомагатиме більш досвідчена…
– А ця чим погана?
– Наша Дора… глухоніма, – Міла обережно.
– Слава Господи! Хоч тут пощастило, – сказав пан. – Хай ця буде. Іншої не треба.
А гидкий же! Варто підійти – за спідницю смик!
– Отут сиди! – і не спить же вночі. – Давай… Заспівай мені…
«Ні», – хитала голівкою. Не можу.
– Уже хоч як спробуй, – наказувала Міла. – Бо цей дід не просто стерво! Дуже важливе і багате стерво. Захоче – усім нам погано буде.
Ах ти ж, підле старе хабоття! Сиділа вночі біля блідого пана, брівки зводила, видушувала з себе незрозумілі нечутні звуки: м-м-м-м… Ох, і пісня! І раз, коли пан задрімав під Дорине мичання, раптом збурилася, підхопилася.
– Бо-о-ов-дур! – сказала вголос.
Пан розплющив очі.
– Дурепа мала! – кинув.
Підлий! Думав, Дора не дізнається, як він її обізвав?! А Дора по вустах читає! Ясно тобі!
– Сам такий! – усі зусилля зібрала і вимовила. Хай чує!
– Корова!
– Сам… ко-о-ва!
– Коза!
– Сам… коса!
– Піпетка!
– Піпе-дка! – заглядала панові в рота. Не пропустить! Кожен звук розпізнає, відповість, не промовчить.
– Лялечка… – пан усміхнувся втомлено. Поманив до себе Дору.
Перелякалася. Відчай ущух. Що це вона?… Підійшла знічена. Пан ухопив дівча за руку, смикнув до себе.