– Говори! То твій кадуцей…
– Не-е-е мо-у… – промичала майже незрозуміло: не можу!
Блідий пан посміхнувся хижо.
– Я і не таким язики розв’язував…
Макс повернувся в Україну в середині серпня. Майже два з половиною місяці мандрував просторами Російської Федерації в компанії педантичного австріяка Ернста Гразера, що контролював Перепечаєві активи на території сусідньої держави, старанно знайомився з дідовим майном, хоч і досі ледь охоплював уявою усі скрині, цехи, банки і виробництва, що переходили до нього. Макс знав, що дід багатий. Але щоб аж настільки! Банк у Москві, пасіка під Ярославлем, нафта в Сибіру і теплиці з помідорами на Далекому Сході. Ясно, що яйця у різні кошики, але як зумів наплодити стільки яєць! І це тільки в Росії, бо Перепечай пояснив: з українським майном пізніше розберуться, а з європейськими банками – просто. Перепечаєві рахунки вже на онука переписані.
З літака не до діда гайнув. У фонд, бо телефоном не наважувався розпитати в Августа: як там наш Макаров?
Замість Августа у «Силі добра» товкся батько.
– Максиме… – усміхнувся так певно-дозовано, ніби відміряв перед тим шматок радості для сина. – А чого не повідомив, що повертаєшся? Я б тебе зустрів.
– Зайве, тату. Я ж не хлопчик, – стримано обійняв тата. – Як справи? Як мама?
– Мама… скучила. Справи рухаються собі потроху. Заїхав, бо думав Августа навантажити трохи, а він у лікарні.
– Допомога потрібна? – Макс придивлявся до тата: ніби такий, як і завжди. А ніби й ні.
– Час маєш? Допоможи, бо не встигаю.
– Наказуй, – поблажливо. Сміх у душі: ні, більше тато не в змозі йому наказувати. Цікаво, здогадується, що саме змусило сина надовго залишити рідну землю?… Офіційна версія: подався у Гонконг слухати лекції відомого економіста Лан Сянь-піна. Невже вірить?
– У мене хлопець працював… Олександр Макаров… – почув голос батька, закляк, насторожився – що, що?
– Виробництво купив. Я через Новаковського держзамовлення для нього пробиваю. Треба б звозити Ярослава Михайловича на фабрику до Макарова, щоб на місці роздивився, що до чого.
– Радий буду… – Макс говорив, себе не чув. – …зустрітися з Ярославом Михайловичем. Тільки додому заїду, перевдягнуся.
Володимир Гнатович обійняв сина.
– Приємно… Що допомагаєш… Продовжуєш справу…
– Що це ти… Ніби приречений… – похмуро віджартувався Макс.
Провів батька до дверей. Додому не поїхав.
– У якій лікарні Закс? – наступав на секретарку. – Скачко до мене! Де вона? Чому я її й досі не бачу?!
– Юлія? – секретарку лякав спокійний категоричний голос шефа. – Звільнилася…
– Що?! – несподіванка за несподіванкою. Хотів було запитати: коли, чому? Насупився. – Адресу лікарні! Швидко!
Заксове бліде обличчя зливалося з білою подушкою. Тільки сині губи контрастом.
– Доброго дня, Максиме Володимировичу, – ледь чутно.
– Серце?
– Не вперше… Вночі спати не можу – оце погано. А так… оклигаю.
– Одужуйте, – формально. – А Скачко… Чому відпустили?
– А що я міг зробити? Відпрацювала два тижні й пішла.
– Чому?…
– Сказала: особисті причини. Шкода. Дуже вправна дівчина. Але я вже доручив кадровій агенції підшукати нову помічницю.
– Ви б краще на іншому зосередилися.
Закс аж відірвав голову від подушки.
– Ніяких хвостів, Максиме Володимировичу.
– А Макаров… І досі прекрасно почувається…
– Люди почали працювати наступного дня після нашої з вами розмови, – прошепотів Август кволо.
– Тільки не в тому напрямку! Я повернувся – а тут такі новини! Держзамовленням для фабрики Макарова нардеп Сердюк власною персоною займається.
– Ні, ні… До кінця осені Макарова на фабриці не буде. Повірте, без гарантованого результату люди за такі справи не беруться.
– Точно не буде? – перепитав. Задумався. – Але… навіщо тоді уся ця метушня із держзамовленням? Вона компрометує тата…
Август зиркнув вицвілими оченятами, відповів не менш холодно, ніж Макс:
– І відводить підозри від вас. Ваш дідусь… зацікавлений… у цьому.
– У чому саме? – не здавався. – Мене захистити чи батькову репутацію зіпсувати?
– Пану Перепечаю завжди подобалися складні багатоходівки, – вислизнув Август.
– А Новаковський? Новаковський дідові теж поперек горла?
– Новаковський не постраждає, – упевнено відповів Август. – Ви зараз його на фабрику Макарова повезете? Швидко знайдете… Двоповерхова споруда неподалік від прокуратури.
Все знав старий хрін!
Макс мчав до Генеральної прокуратури – там і домовилися з Новаковським зустрітися, сумніви збурювали: Скачко, батько… «Невже дід хоче батька знищити?! – думав. – Чому? Попередити батька? Натякнути, щоб відійшов, не поганився. Чи дослухається? Ні… Тато ж у нас краще за інших життя розуміє…»