Побачив акуратний двоповерховий будинок з вивіскою «Есфір» на фасаді – і думати про тата забув. Тут… Тут його ворог. Нікчемний покидьок без честі й шляхетності. Аморальна тварюка. Як… Як тільки у нього вистачило совісті заповзти у татове кубло, знаючи, що перед тим зганьбив Макса з Любою?! Як у нього з’явилася оця фабрика? Тільки підлістю! Покидьки інших шляхів не знають. Максу вистачить терпіння, аби пройтися згарищем.
– Оце і є твоя фабрика? – тільки і процідив, побачивши білявого гада. Уява вже руйнувала стіни, вивалювала з вікон рулони тканин, скидала на купу дорогі японські швейні машинки.
– Моя! – нахабно відповів Макаров.
Тріумф волі
Ох і тяжко мовчати, коли так кортить балабонити, – хоч серце вирви. Щоб залишилася тільки тверда, як зелене яблуко, воля робити, як треба, не як жадається.
Старий пан пролежав у стаціонарі приватної лікарні тиждень. З ночі у ніч зиркав на Дору грізно.
– Ну, що?… Розкриєш рота?
«Ні», – метляла кучерями спантеличено.
– От Дуня… – презирливо.
– Дора!
Старий пан дратував до відчаю.
– Дуня!
– Дора! – гнівалася. – Ти! Знай! Дора!
– Хочеш говорити – не думай про слова, – сварка вщухала, старий пан набундючено дивився на Дору, повчав: – Відкрила рота і пішла чесати.
– Не-е мо-у… – бідкалася.
– А як я дражню?
– Мо-у… – тобто «можу».
– От і тренуйся на тих, кого не любиш.
– Не-е мо-у…
– І де таких дебільних роблять?!
– Ти!.. Не можна! Ти… поганий! – й сама не помічала, як розмахувала руками, підкріплювала жести словами вголос. – Ти… гад!
Старий пан сміявся.
– От… А казала «не моу»!
В останню ніч перед випискою попросив:
– Заспівай, Доро… Яку знаєш…
Дора губку закусила – блідий, немічний, самотній. Ніхто не відвідує, а Міла казала – багатий… Невже сам-один на всьому світі?
– Поцілуймося, мила… Щоб нам нива уродила… Поцілуймося доволі… Щоб нам родило у полі… – ламала язика. У голові файно звучало, а пан насупився недобре. Рукою махнув.
– Досить! Не готова ще, – сказав. – Жуєш ті слова, як корова! За місяць знову на тиждень ляжу. Продовжимо.
– Не готова? – ледь стримуючи сльози, вимовила вголос.
– Ні! – гримнув пан.
Заліпив Дорі рота, не відкрити. Від того – ніби сил у Дори катма. Навіть Міла помітила – ноги волочить, очі долу.
– Все, скінчилися твої мордування, – обійняла дівчину. – Сьогодні випишеться твій мучитель, ніколи вже не повернеться.
Чому?! За блокнотик учепилася: «Повернеться. За місяць ще має лягти».
– Як доживе… – сказала Міла.
«Господи, дай старому панові сил, – того ж дня додому прибігла, перед іконою стала. – Дай йому ще життя, щоб за місяць знову зустрілися. Хай лається і дражниться, то він спеціально. Він добрий, Боже. Не забирай його, поки… говорити не зможу. А я потім… відпрацюю, Господи! Відмолю… Дай старому панові сил і часу. Хоч би кілька місяців… Від мене забери, щоб іще пожив… Бо без нього ніколи не наважуся сказати Данкові: “Моє життя – ти…”».
Данко повернувся – чорний, патли вигоріли, ніс облуплений, очі сяють – іскрив захватом. Не сумував! Коли? Падав від втоми і вражень, засинав за мить. Підйом о п’ятій. Знаєш, скільки важить апаратура? На горбі. Чайки, дельфіни, хвилі. Катакомби під Севастополем. Ні, не ті, про які всі знають. Маловідомі, з виходом до моря. Кинута військово-морська база радянських часів у бухті, схожій на піратський прихисток. Рибки-голки люблять щипати за пальці, медузи розігрівають адреналін. Не сумував! Розмовляв з Дорою СМС-ками щодня.
– Наче і не розлучалися, – сказав. Торкнувся Дориної щоки. Яке там. Так скучив, аж сльози ковтнув. І як міг без Дори? Знітився. А життя утришия.
– До експедиції ще мав сумніви, а тепер… Тільки до Карпенка-Карого вступатиму на операторське, – волокло, наче вітер в спину. – Готуватимуся, а ти… зі мною будеш.
Гарно ж придумав?… Порожня студія, мертві софіти. Данко сидить під ними на звичному пледі, вдумливо гортає альбом Брайана Александера, наче намагається розгадати таємницю метра: попереду творчий конкурс… Не схибити б.
Дора тут. Сидить навпроти, світлини Александера догори дриґом… І Данко. Перекинувся, наче пісочний годинник – повертає час у зворотному напрямку. Усе далі від Дори, далі. Он він, Данків шлях – інститут, цікава творча професія, пригоди, випробування. І людей… Навкруги так багато людей. Сміються, кличуть Данка за собою. Роззирається: «Доро! Ти де?!» А Дориної стежини й не роздивитися з широкого шляху: відро, швабра і… мертва тиша. Їй з Данком бути тільки там, де немає людей. Чи розірвати тишу власним голосом. Обережно розтуляє вуста – говори, говори! Страх паралізує кожен м’яз – так і клякне з напіввідкритим ротиком.