– Доро! Тобі зле? – питає Данко.
«Ні», – тріпотить кучерями. Без тебе зле. Без тебе… «Хоч би старий пан не помер! Він ого-го який сильний», – розраджує себе сподіваннями.
Дора вірить у сердитого старого пана, гортає дні: коли ж знову зустрінуться? Уже Данко до інституту вступив, украй заклопотаний. Як два рази на тиждень зустрінуться – ото й щастя. Розмовляти Дору не вчить – своїх уроків досхочу. Захлинається мріями.
– Опаную камеру, тебе навчу. Будеш помічником оператора Данка Діброви. Мандруватимемо світом, зніматимемо найцікавіші місця. Ти куди б хотіла спочатку, Доро?
«До Португалії», – пише у смартфоні.
– Ні! То банально! Почнемо з екстриму Забуримося в чорний континент. Пустелі, антилопи, нубійці… – Данко вже все вирішив. – Шляхами Лені Ріфеншталь. Класна ідея? Пройти тими самими місцями, які вона фотографувала майже півстоліття тому. І назва крута – «Шляхом Ріфеншталь».
Дора не чула про німкеню. Притулялася до Данка так, щоб не бачити його вуст. Раніше вони більше мовчали… І надсилали одне одному сто СМС-ок на день.
– Доро, останнім часом ти сумна. Чи мені здається? – запитав Данко одного разу. Мокрим жовтневим днем блукали Рибальським островом у пошуках натури для Данкової зйомки.
«Ні, все гаразд, – усміхнулася, відписала. – Скучаю… без тебе».
– І Боні не допомагає? – спробував віджартуватися Данко.
«Ні… Боні тільки нагадує…»
Знітився. Обійняв посеред вулиці.
– Доро… Образилася? Коли я сказав, що не сумував без тебе… В Криму. А я… не сумував, бо знав… Ти у мене є. Розумієш? Тільки ти… Не мовчи! Скажи що-небудь, – просить дурне.
Та Дора лише опускає очі долу: хоч би старий пан не помер. Назавтра примчала до фонтану в Маріїнському – вітер теплий. Усміхається, кружляє поміж гарячого листя.
– Доро, підемо завтра в кіно? – Данка збуджує відчайдушно веселий Дорин настрій. – А потім до студії… Там – тільки ми…
Ні! Дора зупиняється, похапцем дістає смартфон.
«Я… маю справу. Поки не зустрічатимемося», – рука тремтить, ледь знаходить потрібні літери у смартфоні. Бог почув! Вчора привезли старого пана до лікарні. Міла сказала: тиждень-два протягне, не більше.
– Чому? – Данко знічується. То йому літати! А Дорі віхою скніти, щоб знав, куди повертатися. – Ні… Не щезай. Не хочу… – щирий-схвильований. – Не зараз.
«Так треба», – усміхається, торкається долонею Данкової щоки.
– А я з тобою! Допоможу! – напружується, зиркає ревниво.
«Ні… – безмовно ворушаться вуста. – Сама…»
Макса вів кадуцей, гартував волю, бубнив: роби, що вимагатиму!
«А серце?» – питав подумки.
«Серце? Вирви!»
Красно… не чути глухий стукіт у грудях, роздивлятися життя як з небес – усе під ногами. Не виправдовуватися, ні – аргументувати холодними в’їдливими запитаннями: хіба я створив такий світ?! Божевільне від безвиході суспільство, де кожен прагне вчепитися в омріяний кадуцей, щоб відгородитися від проблем божевільного від безвиході суспільства. І давити кожного, хто зазіхне… Макаров? Купити біле шкіряне крісло. Усістися посеред провулка навпроти двоповерхової будівлі «Есфірі»… Дивитися. Скоріше б!
Справи маячать – Росія, Європа, Штати… Аби не пропустити забаву! Дід як сказився! Наче ще суворіший став, як віддав онукові все.
– Сьогодні щоб у мене був, бо завтра до лікарні лягаю.
– Так я до лікарні прийду.
– Не потрібні ви мені там! Ні ти, ні Женя! Відпочиватиму, і щоб не смикали! – примхливий, як дитина.
Тато королем ходить.
– Ох, розвернуся після виборів, – усміхається зверхньо, наче вхопив-таки Бога за бороду.
– Цікаві перспективи? – насторожено питає Макс.
– Чого це тебе так цікавить? Ти «Силою добра» займайся… А мої перспективи колись… однаково твоїми стануть.
А Макс ще хотів попередити, щоб тато тримався подалі від держзамовлення для Макарова…
– Мені твого не треба!
– А ще недавно два мільйони тобі замало було! – Володимир Гнатович наче втратив інтуїцію. Легковажив.
Зате Август – твердиня. Наче сидить у фонді цілий день без діла, а все під контролем: Макарова точать за графіком, благодійні грошики на Максів рахунок осідають, минаючи тата, з Перепечаєм на зв’язку цілодобово. От тільки нову помічницю молодому шефові ніяк не знайде. Яка не прийде – не те Максові.
– Скачко поверну! – упевнений, кулі відскакують.