Зірка згасла. Ніч. Кров у скроні. Серце не прокинулося, факти цеглинами: клятий виродок забрав спочатку Любу! Тепер вихопив з-під рук і Нані! Макс майже не знав білявого спритника. Та він, певно, народився тільки задля того, аби псувати Дюку життя!
– Не збирайте плітки, Заксе, – мовив глухо. – То заважає справі.
– Які плітки? Уже й переїхала до нього, – відповів Август роздратовано. – А як Новаковський візьметься захищати коханця своєї доньки? Ми… не дуже до того готові.
– Так підготуйтеся! – гаркнув, скло у вікнах затремтіло. – Хай цей Макаров скінчиться… разом з цією осінню! Назавжди!
Осінь ніби чула: поспішала притишувати червоно-жовте до сірого, готувалася зиму зустрічати. Затятого атеїста Перепечая від нестерпного болю відволікав тільки один приголомшливий факт – із Богом став розмовляти. Запросто, як зі старим знайомцем, якому можна довірити найпотаємніше. Сил аналізувати дивні зміни не вистачало, мовляв, чого це я раптом базікаю з тим, у кого ніколи не вірив. Вів собі бесіду – сказати є що – без сподівань на едем і прощення.
Півроку тому, видушивши із лікарів страшну правду про причини настійливого болю в хребті, зрозумів: час збиратися. І, як з будь-якою іншою справою, які Перепечай завжди доводив до логічного завершення, і тут собі не зрадив – вибудував план відступу. Доки сил вистачало, потайки від близьких мордував себе життєвідновлювальними процедурами вдома. І тільки коли почувався краще, дозволяв доньці та онуку навідуватися. А як домашня «швидка допомога» вже не рятувала, піддався умовлянням лікарів лягти у стаціонар, де можливостей підтримати згасаюче тіло набагато більше. Роти медикам грішми міцно позакривав.
– Не дай вам Боже хоч словом обмовитися доньці чи онуку, чому я тут насправді! Знищу, як тих сявок! – слів не добирав. – Відпочиваю я тут. Від справ. Вітаміни мені колете… Завдання зрозуміле?!
План відступу діяв. Тиждень відлежався, відчайдушними стараннями лікарів трохи набрався сил і додому. Вдавати із себе вічного, рухати важелями, аби встигнути без метушні все на потрібні полички порозкладати.
У долі інші плани – у жовтні знову закинула старого до приватної клініки. Міркував: з тиждень відлежуся, наковтаюся хімії, повернуся додому та ще хоч трохи всім хвости понакручую. Зайшов до просторої комфортної палати…
– Е, дядьку… – зізнався сам собі. – Здається… звідси тебе вперед ногами винесуть.
Опустився на ліжко: хребет вогнем, на ногах не встояти. Роззирнувся.
– Годиться, товаришу Бог, – видушив ледь чутно. – Акуратненько, чистенько… На вході медсестри-цербери – нікого не пропустять, аби мені тут останні хвилини псували. Можна і тут…
Розпластав змучене тіло на постелі. Уп’явся поглядом у стелю, наче з неї – око всевидюще.
– Е-е-е… – буркнув. – І не чекай… Не каятимуся.
Перед очима життя довге товстелезним томом. Іч, як швидко гортається. А то не головне, бо куди пальцем не ткни – справи. Будував, руйнував, вбивав, чпокав, відроджував. Прокладав, повертав, заступав, відкривав, докупи збирав, розпорошував, за горлянки тримав… На слова часу не гаяв. Нема за що каятися! Ото хіба що комсомолка Сонька, яку чпокнув прямо на робочому столі… Шкода дурепки. Наклала на себе руки, наче завтра сонце не зійде. І не згадав би – хіба одна комсомолка партійному керівникові дупою стіл начищала? А Бог йому санітарку Дору – нікого не нагадує?
«Ти, Боже, не крути… – дратувався подумки. – Не треба мені отих твоїх складних асоціацій, щоб мізки парити: що то має значити?! Навіщо вона тут? Мені оце розмірковувати нема коли! Мені ще треба ту малу розмовляти навчити, щоб волю в кулак і до справ, а не сахалася від кожної людини перелякано, як кошеня покинуте! Бо куди вона подінеться від людей капосних? Поряд жити. То хай відгавкується, бо загризуть… Знаю, що кажу…»
До палати обережно зазирає Міла.
– Перепрошую… Тільки запитати: може, ще чогось бажаєте? – як у ресторані про десерт. Мовляв, а у нас і те, і се.
– Дору сюди давай. Хай при мені вдень і вночі буде, – гримає сердито, де і сили взялися. Зиркає на Мілу грізно. – Не бійся, не впаде… Дєньгой підтримаю.
Міла вислизає, тихо причиняє двері палати. Старий Перепечай проганяє Бога, що призвичаївся поряд крутитися, перед очі – близькі люди. Двійко всього на увесь білий світ. Донечка. І онук. І нащо вони йому тут? Слів не знайдуть – їх не існує! Очі ховатимуть, брехатимуть, нестимуть дурні апельсини… І нащо йому дивитися на все те ідіотське дійство?! Перепечаєві справи до снаги. Встиг. Упорався. І доньку, й онука такими кадуцеями забезпечив – на армію вистачило б. А без діла мокрі очі бачити – тільки відволікатися. Бо у старого ще справа лишилася. Остання. Санітарка… Ну, просто одне лице з Сонькою…