– Давай… Пішов звідси, – не витримав врешті. – Тут не можна стовбичити.
– Я на одну людину чекаю… Ганна Іванівна… У Максима Сердюка працює. Не знаєте часом, о котрій вона приходить?
– Я не Пентагон, таємниць не відкриваю, – насупився охоронець. – Пішов звідси!
Данко відступив метрів на двадцять, витягнув шию – з нового пункту спостереження видно тільки бруківку, що веде від дому. «Завтра прийду, – вирішив. – Може, адекватніший angel чергуватиме».
Не справдилося: дні геть, охоронці – птеродактилі. Скнів неподалік Сердюкового будинку, хапався за мобільний: Дора?! А то однокурсники один за одним: Дане, чому до інституту не прийшов? Спочатку відповідав: «справа є», «скоро побачимося», та врешті-решт вимкнув апарат: тільки відволікають. «Дора… все одно не напише», – промайнуло на п’ятий день безнадійного тупцювання в брудних осінніх калюжах. Сіпнувся, пішов геть. І не треба! Данкові б тільки побачити її. «А раптом уже ніколи не побачу?» – вразився. Роззирнувся – наче он вона, Дора, посеред метушливого натовпу. Назад поспіхом. Наче побачення призначила отут, біля біло-червоного шлагбаума з чорними «ангелами». «Може, їм грошей запропонувати?» – врешті слушна думка. Реальність усміхнулася – дорослішаєш! Біля шлагбаума загальмував білосніжний позашляховик «ауді», скло вниз. З салону визирнув Максим Сердюк, недбало простягнув купюру бритому дядькові в чорній уніформі.
Данко задихнувся і рвонув до автівки.
– Пане Сердюк! Максиме Володимировичу! – спотикався. – Одну хвилину! Зачекайте!
Підбіг, птеродактиль встиг скрутити руки за спиною. По цимбалах.
– Пане Сердюк! – тріпотів. – Прошу! Дайте адресу вашої секретарки. Ганни Іванівни…
– Навіщо? – Максу раптом сподобалася ситуація – правильно змодельована! Він убезпечений, до нього з благаннями. Можна… Тільки без рук!
– У неї Дора живе… Ви Дору пам’ятаєте? Мені Дору треба знайти!
…Хто конструює ті оманливо-приємні ситуації?! Чому руйнуються словом?! І доки… залишки інформації, що вони раніше ховалися від Дюка, виринатимуть з минулого, аби тільки підтверджувати інтуїтивну правоту його віднедавна безжальних категоричних вчинків?!
– Пане Сердюк! – схвильований голос Данка повертає Макса в реальність, та він не встигає відповісти.
Тієї ж миті – відчайдушний жіночий крик.
– Максимку!
Макс визирає з салону новенької «ауді» – щойно придбав.
«Мазераті» – до біса! Надто багато спогадів. Біла «ауді» – нормально.
– Мамо?
Пані Женя хитається посеред проїжджої частини поряд зі своїм «лексусом». Життя суне далі, обдає жінку багнюкою з-під коліс, та вона не помічає – ні бруду, ні істеричних гудків: якого біса посеред шляху зупинилася?! Хапається на ручку автівки, наче тільки на неї вся надія, бо впаде.
– Дідусь помер!
Слів не чути. Світ раптом наповнюється нестерпним металевим скреготом невпинних чорно-білих справ. Та Макс читає… По вустах.
Ще ніколи Дора не відчувала себе такою сильною – воля правила. Мужність у кулак. Як старий пан без неї? Оченята злипалися, та хіба можна? Усі в лікарні знають – помирає пан… Усе частіше заплющує очі надовго, повіки тремтять, у куточку сльоза. А Дорина бабця колись казала: «Як очі відкриє, має живу людину поряд побачити. Бо кожен хоч і помирає у самотності, та тліє життям до останнього подиху, а життя – все надія. Усе останнє Богові, та при живій душі… Так має бути».
Удень старого пана щогодини мордували крапельницями, уколами. Засинав без сил, просинався трохи збадьорений.
– Телефон дай…
– Даю… – відповідала вголос.
– Стань до вікна! Надвір дивися. Бо точно підслуховуватимеш, – бурчав сердито.
Добре… Спостерігала, як надворі по високій сосні прудкі білки поспішають до людей, хапають з долонь крихти печива. Засинала… Коліна підгиналися. Опускалася на табурет, клала голівку на підвіконня. Тільки хвилину… Поки пан поговорить…
Почула б твердий голос старого Перепечая – от здивувалася б. Прокидалася раптово, наче хто по голові – бац!
– Дора тут… Тут! – хиталася, йшла до ліжка. Усміхалася винувато.
– Ох, ти Сонька…
– Не сонько… Не спатиму…
– Сідай отут на ліжку поряд. Подрімай. Як чогось захочу, за жопку вщипну! – слабко усміхався старий пан.