Увійшов до власних апартаментів. Побачив біля дверей Ганну Іванівну – стовбичить стримана. Поряд на підлозі пакет зібраний.
– А-а-а… То ви прозорлива! – мовив холодно. – Навіть шкода з вами розлучатися.
– Гроші… за листопад заплатите? – запитала спокійно.
– А як думаєте?
– На все добре, – пішла до дверей.
Макс скривився гидливо – хоч би вибачення попросила, паскуда!
– Чому?! – прошепотів услід.
– А що?… На вулиці треба було дівча лишити?! – відповіла Ганна Іванівна і зачинила за собою двері.
Кінець світу розпочнеться із запланованого відключення електрики. Деякий час акумулятори й усілякі батареї віддаватимуть накопичене, тихо здохнуть. Усі гаджети перетворяться на сміття. Міський люд виповзе зі шпаківень – до землі, до землі. Не помирати, рятуватися. І коли переважна частина не витримає випробування вселенським екстрим-туром, збагатить ґрунт органічним добривом власних тіл, купка ідіотів з кадуцеями на радощах нап’ється, святкуючи перемогу, бо ще й не здогадується, що вже невдовзі фарбуватиме траву… Зеленим.
Дора прокинулася. До смартфону – батарея порожня. Підключила зарядний пристрій і знову заснула, бо добра Міла і подушку підмостила, і ковдрою вкрила. Й не вставала б, аби не Данко…
У ранніх осінніх присмерках смартфон сіпнувся: нажерся! Дора всілася на кушетці: ого, скільки СМС-ок… Данко, Данко, Данко… Аж сльози на очі: майже десять діб не мала змоги відповідати. Бідолашний пан… Хай йому спокій. Хотіла було розпочати читати від першої, та на екрані смартфону висвітилася остання СМС-ка, від сьогодні. «Чекатиму на пішохідному мості»… Усміхнулася знічено: чому на мосту? Та чи не все одно?! Примчить, хоч на край…
Зазбиралася. Конверт із грішми у торбі знайшла. Три тисячі гривень. Най вам легка путь на небеса, добрий пане.
– Перекуси чогось, потім іди, – Міла насторожі. Обійняла Дору, «снікерс» підсовує, ніби у Міли їх завжди повно.
Хотіла було відкрити рота, вимовити – дякую. От же вміє! Їй-богу! Завмерла від хвилювання, дістала блокнотик. «Де у Києві пішохідний міст, пані Міло?» – написала.
Володимир Гнатович Сердюк ходив просторою вітальнею, місця собі не знаходив. Перша хвиля невтримної радості – врешті, помер старий покидьок! – відступила. Сумніви під шкіру. При Перепечаєві йому – хронічна стабільність, хоч який президент-парламент при владі, бо Перепечай вище вишкрябався. А тепер…
– Женю… Чому ми самі в тяжку годину? – запитав.
– А кого тобі?… – гірко відповіла дружина. Сиділа у кріслі – крутила перуку в руках, дивилася у простір змучено, ніби за мить екзамен, а вона, їй-богу, не підготувалася. Поправляла коротке сиве волосся, наче це могло зарадити.
– Сина мені. Де наш син? Чому не з нами? Усі нормальні сім’ї в подібних ситуаціях…
Пані Женя усміхнулася тьмяно.
– Яка сім’я? Мариш, Вово?…
Володимир Гнатович зсунув брови спантеличено. Усівся навпроти дружини.
– Ну… Може, для тебе і не сім’я… Усі ті твої походеньки…
– Подякуй краще… Якби тато знав, що востаннє секс у нас був, коли Максимчику десять виповнилося… Він би тебе кастрував!
– От тільки не треба! – підхопився, визвірився. – Все, Женю! Скінчився твій тато!
– Отож-бо й воно, – все так само гірко відповіла. – Вільний… Певно, отямитися не можеш від радості.
– Ти… Ти дарма… Твій тато тільки псував усе! А я… і не збираюся йти від тебе.
– Дочекаєшся, поки заповіт оголосять?
– Ні! Просто нікуди не збираюся йти від тебе! Ти – моя дружина.
– Закохався? – скептично усміхнулася.
– Твій тато не дав мені змоги покохати… – чесний. – А тепер… пізно. Надто багато знаємо одне про одного.
– Що ж тримає? Тікай, Вовко!
– Куди?! Чужі навкруги… А ти… Ти рідна, Женько. Ні! Я з тобою…
Пані Женя приголомшено глянула чоловікові в очі. Похнюпилася…
– Тато помер, – заговорила тихо-скорботно. – А мені здається – наше життя скінчилося… Та так… ніби й не починалося.
Володимир Гнатович зітхнув.
– Так… – сказав. – Якось ми… не туди… поспішали.
Присів біля дружини, обійняв, провів рукою по короткому сивому волоссю.
– А підстриглася чому?… – запитав майже ніжно.
Пані Женя притулилася до чоловіка, заплакала відчайдушно і тоскно.
– Ну, ну… – знітився. – Ще не кінець… Ще подивимося… Не плач, Женю… Я… ніколи тебе не залишу. Як би там не обернулося…
Макс не збирався їхати до пішохідного мосту. Перевіз найнеобхідніші речі до дідового будинку, зателефонував матері: вранці самостійно виїде під Одесу на похорон, там і зустрінуться. Блукав дідовими хоромами – Чонгана б висмикнути з Детройта. Хай… здивується. Дванадцять мільйонів? У дідовому винному сховищі тільки пляшок мільйонів на двадцять. Засів у Перепечаєвому кабінеті, відкинувся у кріслі – династія… Роздивлявся власне фото, що в рамці на столі. Цікаво, що дістанеться матері? А татові?