Під вечір зголоднів. Хотів було гукнути за звичкою: «Ганно Іванівно!»
– Продане!
Продан тут!
– Хтось є… Щоб приготувати вечерю? – згадка про брехливу секретарку налила голос зверхністю.
– Кухар чекає розпоряджень. Гія. У Франції працював. Будь-яка примха.
Макс махнув рукою, мовляв, давай його сюди… Та раптом підвівся.
– У ресторані повечеряю… – до дверей.
– Я з вами, – Продан услід.
– Ні! – зупинився. Брови звів.
– Максиме Володимировичу… Розумію. Але ви… звикнете. Повірте… Так… доцільніше.
– Давай розпочнемо нове життя завтра, Продане. Добре? А сьогодні я… покінчу зі старим!
Крутив кермо – повз Флорівський до Контрактової. Про голод забув – до пішохідного. Всі мордування там почалися. Там і закінчаться! Й на мить не сумнівався – побачить на мосту Данка. І Дору. Здалеку їхня розмова походитиме на театр тіней – різкі рухи і жести. А потім… Дора відсахнеться від патлатого, вхопиться за мостову огорожу і полізе по ній, як та мавпа. Він щось вигукуватиме, та вона… Озирнеться і впаде у Дніпро. Хлопець розгубиться, безпорадно бігатиме мостом, перехилятиметься через огорожу і набиратиме одночасно 01, 02, 03. Він робитиме що завгодно, крім одного… Не стрибне слідом. Нізащо не стрибне.
Білий позашляховик «ауді» вилетів на Контрактову, перетнув Сагайдачного, Поштову, навпроти річкового вокзалу вивернув на стару верхню дорогу, що вилася поряд із основною трасою попід київськими схилами. Зупинився біля колони на честь відновлення Магдебурзького права. Освітлений пішохідний міст – як на долоні.
Вийшов з автівки – на обличчя крапля, друга… Небо напнулося чорним решетом – ось-ось розірветься.
Підняв комір куртки, усміхнувся скептично: після карпатських мандрів київські осінні дощі – така маячня! Примружив очі: як там забава? Не запізнився?
На мосту стояв Данко. Не там, де мав би! Не посередині над темною силою Дніпра – на самому початку, над автомобільним шляхом. Підняв лице в небо – дощ. Накинув капюшон, розгублено роззирнувся: де ти, Доро?!
«А де Дора?», – роздратовано подумав Макс, щільніше обгорнув шию шаликом – клятий дощ!
Дора заплуталася. Вийшла на Контрактовій, дійшла до набережної і спочатку повернула ліворуч, до Рибальського, бо й там височіли мости. Та Міла казала йти у бік Поштової площі, а тут тобі – навіть натяку на площі… Зупинилася під ліхтарем на Валах, написала у блокнотику: «Де Поштова площа?» Довго обирала, до кого б звернутися, наважилася підійти до старенької бабусі, що ледь сунула з важкою сумкою. Торкнулася плеча, показала записку. Усміхалася винувато – ось, ось! Підкріплювала жестами – допоможіть. Старенька глянула на Дору зі співчуттям, взяла папірця.
– Що? Не бачу, дитино… Окуляри вдома… А ти… німа?
«Так!» – кивнула, знітилася. Спробувала вимовити «допоможіть» – тільки мичання. Сльози на очі.
– Заблукала?
Так…
– Ей, хлопці! – гукнула старенька двійко репованих молодиків – матня на колінах, куртки ХХL, капюшони на бровах, – чимчикували собі вулицею. – Ану, гляньте, що тут написано?
Дора зіщулилася, ніби ворогів побільшало.
– «Де Поштова площа?» – прочитав один із хлопців, махнув рукою. – Там…
– Дівчині покажіть… Заблукала.
– Ти? – вирячилися на Дору зацікавлено.
Махнула кучерями: «Так», – опустила голову, мовчки пішла, куди вказали. «Тільки б слідом не йшли! Тільки б не скривдили!» – билося.
Наздогнали за хвилину. Забігли наперед, стали перед Дорою. Один – менший на зріст, білявий, зірвав капюшон і навушники.
– Ти… не чуєш? – запитав напружено.
Так… Стояла, дощ на чорні кучері, серце плакало – ой, пропала Дора…
– А розмовляти можеш? – запитав другий, вищий на зріст, з великим рюкзаком за плечима.
«Ні…» Коліна тремтіли.
– Мовчати – нормально. Фігня, що не чує… Як без музики? – авторитетно заявив менший вищому. Глянув на Дору. – Реп ніколи не чула?
«Ні…»
– Реп і глухі зрозуміють. Реп – фореве! Ритм серця, – відрубав вищий. Усміхнувся Дорі. – Дивися!
Врубав гаджет на повну – зарухався ритмічно: качаємо, качаємо… Менший туди ж: качаємо, качаємо…
– Ти. Сьогодні. Темна сила. Ти. Мене. Заворожила. Все тепер. Не має сенсу. Йо-о! Бо коли ти говориш, я чую не твої слова… А коли ти приходиш, я бачу не твої вуста…
Качаємо! Дора хитнула голівкою в ритм, усміхнулася. Класно! Дрібний дощ з першої на другу швидкість – і не помітила. Ти! Сьогодні! Темна сила!