Врубав фари, на швидкість… Геть!
Автівка вилетіла на Поштову. Попрямувала в центр. Європейська, Майдан…
– Куди?… – істерика проривалася глухим шепотом. До біса невтримно хотілося вимити руки. До білого. Його колір… Білий стіл… Біла тачка. Чисті наміри й ниці люди, що їм одне в голові – мазати і мазати Дюка багном. А не вийде!
– Стіл новий треба. Білий…
Згадав червоні плями на білій стільниці, повернув на Пушкінську, бо посеред бруду і скотства раптом побачив чисте й незаплямоване. І куди ж йому, як не до чистого?!
– Я… ніколи не брешу! Ніколи! Я можу не відповісти! Промовчати! Або відкласти розмову, якщо відсутність певного обсягу інформації не дозволяє сформулювати відповідь. – Розбурханий, мокрий, невтримний стояв навпроти Юлі Скачко у відкритих дверях її квартири, захлинався, не зупинити. – Я можу помилятися, але не брехати! І тепер… Тільки правда! Ти… можеш ображатися, гніватися, затаїти злість чи все життя дихати шаленою люттю, та я ніколи не погоджуся з тим, що тільки я винуватий у тому… Що сталося поміж нами. Ти… Ти винувата! Але я… прийшов не для того, аби дорікати, бо ти… Ти – єдина… чиста. Єдина, що не збрехала… Не продалася, не пожалілася… І для мене це вагоміше за будь-які сумнівні зізнання… у коханні. Пропоную тобі руку і серце, Скачко! Вибач… Звик… – обірвав себе, видихнув. – Руку і серце, Юлю…
Скачко зачудовано всміхнулася – казка! – знизала плечима…
– Проходь…
– Ні! Ти… просто не знаєш. Сьогодні особливий день. Тяжкий! Дідусь помер. Він дуже багато значив для мене. Тому я й хотів… Саме сьогодні сказати тобі… Завтра… похорон. Треба їхати. Ходімо! Вдома… Вдома руки помиємо… – схопив Скачко за руку. – Зараз не одружимося – траур. Але ми почекаємо разом… Разом. До кінця листопада проконтролюю одну справу… Сьогодні яке?
– Шосте листопада…
– Шосте… Вже скоро! А потім – куди забажаєш. На острови. В Штати… Тільки вдвох.
– Зачекай!
– Ти… ніколи не пошкодуєш!
– А ти?
– Я?! – завмер, глянув дівчині в очі. – Ніколи, – вимовив твердо.
Ганна Іванівна поклялася собі – ніколи не розмовлятиме зі Світланою Дібровою. Нащо час гаяти? І так зрозуміло: не потрібна редакторці Дора біля Данка. Відрубала дзвінки із завзятістю самурая: ох, і настирна ти, Свєто! Та проти ночі шостого листопада сама набрала Діброву.
– Свєто, це Ганна… – мовила тоскно. – Часом не знаєш, де наші?…
День розпочався без тривожних ознак. Зранку Ганна Іванівна мотнулася до офісу на Михайлівській, де на неї чекала тека з документами для Макса. Поверталася до Майдану, на розі з Костьольною зупинилася. «Йди! Йди, не бійся! – підстьобувала себе. – Макс казав, справжня відьма, та Єва-Марія… Усе бачить. Може, й про донечку мою бідолашну щось скаже…» А страх коліна гне: краще не знати, ніж геть надію втратити.
Волю в кулак – повернула на Костьольну. Тицьнула сотню жіночці в чорному: домовтеся, аби без черги, бо з роботи відпросилася. Мало? Ще дам! Ступила в задушливу кімнату – сльози градом. Котяться, хоч умри.
– Жива… – почула голос масивної жінки у пір’ї.
– Хто?! – прошепотіла безпорадно. Опустилася на стілець навпроти крісла, в якому важко дихала Єва-Марія.
– Доня твоя.
– Правда?! – обличчя долонями затулила – тільки плечі тремтять. Хай Бог милує! Скільки ж іще чекати?!
– Повернеться…
– Правда?!
Єва-Марія усміхнулася сумно, від крісла відірвалася, до Ганни Іванівни руку простягнула, провела по волоссю.
– Витримаєш… Що тобі серце? Волю плекай… Згодиться…
– Правда?… А коли… Коли повернеться?
– Не брехатиму… Не бачу. Йди… Вулицею пройдися. Заспокойся…
Ганна Іванівна підвелася непевно: дякувати б, а ворожка жене поглядом.
– Спитати хотіла ще… Дівчина у мене живе. Глухоніма. Мати у неї поїхала до Португалії і зникла. Все рветься шукати… А я подумала… Там… не видно… Чи жива?
Єва-Марія головою хитнула: «Ні…»
Ганні Іванівні перехопило подих, сполотніла.
– Правда?…
– Дівчині не кажи, – мовила ворожка. – Однаково не повірить.
Хай Бог милує! Ішла – на плечах наче всівся хто. Та не чужий. Свій тягар. Сама Богові поклялася – за доньку мені Дора, не залишу. Як знала, що не побачити дитині матері.
Максових апартаментів дісталася, рукам діло, а думки навпіл рвуть: хоч за доньку молися, аби схаменулася, про малого Славка згадала і повернулася врешті, хоч по Дорі ридай – бідолашна ти пташечко…