— Кров і вогонь, хлопче, нічого доброго.
Бран запитав про комету септона Чейла, поки вони перебирали сувої, які вдалося винести під час пожежі з бібліотеки.
— Це меч, який відрубує сезон,— озвався той, і невдовзі потому зі Старгорода прилетів білий крук, сповіщаючи про осінь, тож септон, без сумніву, мав рацію.
А от стара Нан так не думала, а вона-бо прожила довше за всіх.
— Дракони,— сказала вона, підвівши голову та втягуючи ніздрями повітря. Очі в неї майже посліпли, тож бачити комету вона не могла, але запевняла, що чує її на нюх.— Це дракони, хлопче,— наполягала вона. Стара Нан, як і раніше, не називала його королевичем.
А Годор, як завжди, сказав: «Годор». Ось і все, що він умів казати.
А деривовки все вили. Вартові на мурах бурмотіли прокляття, хорти на псарні люто брехали, коні брикалися в стійлах, Волдери тремтіли біля вогню, і навіть мейстер Лувін скаржився, що не спить ночами. Тільки Брана це не дратувало. Потому як Кошлай покусав Малого Волдера, сер Родрик тримав вовків у богопралісі, але кам’яні стіни Вічнозиму виробляли зі звуком дивні речі, тож іноді здавалося, що вовки у дворі просто у Брана під вікном. А іноді він міг би присягнутися, що вони на мурах між вежами — стоять там на чатах. Хотів би він їх побачити!
Та бачив він тільки комету, що зависла над вартівнею і над дзвіницею, а трохи далі — Першу фортецю, круглу та приземкувату, на чиїх мурах химери здавалися чорними сильветками у фіолетових сутінках. Колись Бран знав у тих будівлях кожен камінчик, зовні та всередині; він облазив їх усі, видираючись на стіни так само легко, як інші хлопчаки збігають сходами. Їхні дахи були його схованками, а ворони нагорі зруйнованої вежі — найкращими друзями.
А потім він упав.
Падіння Бран не пам’ятав, але всі так казали, тож, швидше за все, це правда. Він мало не загинув. Коли він дивився на побиті негодою химери нагорі Першої фортеці, в нутрі у нього стискався дивний клубок. Більше він не може ні лазити, ні ходити, ні бігати, ні битися на мечах, а мрія про лицарство так і лишиться мрією.
Літо вив і того дня, коли Бран упав, і ще довго по тому, поки він, весь понівечений, лежав у ліжку,— так сказав Роб, коли йшов на війну. Літо оплакував Брана, і його горе розділили Кошлай і Сіровій. Того дня, коли клятий крук приніс звістку про батькову смерть, вовки це теж знали наперед. Тоді Бран разом з Риконом сидів у мейстра в башточці, вони розмовляли про дітей пралісу, але Літо з Кошлаєм своїм виттям заглушили голос Лувіна.
«Кого оплакують вони тепер?» Може, ворог убив короля на Півночі, отого, що був колись Брановим братом Робом? Чи його брат-байстрюк Джон Сноу впав зі Стіни? Може, померла мати чи хтось із сестер? Чи це щось зовсім інше, як гадають і мейстер, і септон, і стара Нан?
«Був би я і справді деривовком, я б розумів їхні пісні»,— мрійливо подумав Бран. У снах про вовків він легко видирався на гори — зазублені крижані гори, вищі за будь-яку вежу, і там стояв на самій вершині під місяцем-повнею, а світ, як колись, лишався внизу.
— У-у-у! — нерішуче крикнув Бран. Приклавши долоні до рота, він підвів голову до комети.— У-у-у-у-у-у! А-у-у-у-у-у! — завив він. Прозвучало це кволо: тоненько й тремтливо,— це було хлоп’яче виття, а не вовче. Однак йому відповів Літо, заглушивши своїм глибоким басом Бранів високий голосок, а до нього долучився Кошлай. Бран знову завив. Й отак вони вили разом — останні зі зграї.
На шум прибіг вартовий — Патлач з великим жировиком на носі. Зазирнувши, він побачив, як Бран виє у вікно, й запитав:
— Що сталося, королевичу?
Коли його називали «королевичем», Бран почувався дивно, але ж він тепер наступник Роба, а Роб — король на Півночі. Обернувши голову, Бран завив на вартового:
— У-у-у-у-у-у! У-у-у-у-у-у!
— Припиніть,— скривився Патлач.
— У-у-у-у-у-у! У-у-у-у-у-у!
Вартовий вийшов. Повернувся він разом з мейстром Лувіном, вдягненим у все сіре, з тугим ланцюгом на шиї.
— Бране, ці звірі й без тебе здіймають багато галасу,— перетнув мейстер кімнату й поклав руку хлопцю на чоло.— Вже пізно, тобі давно час спати.
— Я розмовляю з вовками,— відкинув Бран його руку.
— Сказати Патлачу, щоб відніс тебе в ліжко?
— Я сам можу дістатися ліжка.
Мікен забив у стіну рядок залізних прутів, тож Бран міг на руках пересуватися кімнатою. Пересуватися важко й повільно, і від цього боліли плечі, але він терпіти не міг, коли його носять.
— І взагалі, я не мушу спати, якщо не хочу.
— Всі люди сплять, Бране. Навіть королевичі.
— Уві сні я перетворююся на вовка,— відвернувся Бран і знову задивився в ніч.— А вовкам сняться сни?
— Всім тваринам, думаю, сняться, тільки не такі, як людям.
— А мертвим сняться? — запитав Бран, думаючи про батька. У темній крипті під Вічнозимом каменяр різьбив з граніту батькову подобу.
— Одним — так, іншим — ні,— відповів мейстер.— Самі мертві про це мовчать.
— А деревам сняться?
— Деревам? Ні...
— Сняться,— мовив Бран з раптовою упевненістю.— Їм сняться деревні сні. Іноді мені сниться дерево. Віродерево, як у богопралісі. Воно кличе мене. Вовчі сни кращі. Я чую різні запахи, а іноді смакую кров.
Мейстер Лувін посмикав ланцюг, який натирав шию.
— Якби ти більше часу проводив з іншими дітьми...
— Терпіти не можу інших дітей,— вигукнув Бран, маючи на увазі Волдерів.— Наказую вам відіслати їх геть.
Лувін посуворішав.
— Фреї — годованці твоєї матері, їх прислали сюди на виховання за її чітким наказом. І не тобі їх виганяти, тим паче що це неввічливо. Якщо ми їх відішлемо назад, куди їм податися?
— Додому. Це через них мене розлучили з Літом.
— Малий Фрей не просив, щоб його покусали,— сказав мейстер,— і я теж.
— Це зробив Кошлай! — Риконів величезний чорний вовк був такий дикий, що навіть Брана часом лякав.— А Літо ніколи нікого не кусав.
— Літо перегриз людині горлянку просто в цій кімнаті, чи ти забув? Якщо поглянути правді у вічі, треба визнати: милі вовченятка, яких ви з братами знайшли у снігу, повиростали у небезпечних звірів. І малі Фреї мудро чинять, остерігаючись їх.
— Треба Волдерів тримати в богопралісі. Можуть скільки завгодно гратися там у лорда переправи, а Літо знову тоді спатиме зі мною. Якщо я королевич, чому зі мною не рахуються? Я хотів покататися на Танцівниці, але Пиворіз не випустив мене з брами.
— І правильно вчинив. У вовчому лісі повно небезпек — остання твоя мандрівка туди мала тебе дечому навчити. Хочеш, щоб тебе взяв у полон який-небудь розбійник і продав Ланістерам?
— Літо мене врятував би! — уперто мовив Бран.— Хіба королевичам не дозволено плавати по морях, полювати на вепрів у вовчому лісі та змагатися на списах?
— Бране, дитинко, не муч себе! Колись, може, ти й до цього доростеш, але поки що ти просто восьмирічний хлопчик!
— Ліпше б я став вовком. Можна жити в лісі та спати де захочеш, а ще розшукати Арію й Сансу. Я б занюхав, де вони, й урятував, а ще міг би з Робом виходити на поле бою, як Сіровій. Зубами перегриз би горлянку Царевбивці, і тоді війна б закінчилась і всі повернулися б у Вічнозим. Якби я був вовком...— не договоривши, він завив,— у-у-у-у-у!
— Справжній королевич,— підвищив голос Лувін,— гостинно зустрів би...
— А-у-у-у-у-у! — голосніше завив Бран.— А-у-у-у-у-у!
Мейстер здався.
— Як хочеш, дитино.
І вийшов зі спальні, кинувши на Брана погляд наполовину зажурений, а наполовину обурений.
Та коли Бран лишився сам, виття вже не приносило такої втіхи. За деякий час він замовк. «Я гостинно їх прийняв,— ображено думав Бран.— Я поводився, як лорд Вічнозиму, справжній лорд, як він може це заперечити?» Коли з Близнючок приїхали Волдери, це Рикон хотів, щоб вони забиралися геть. Чотирирічний малюк верещав, що хоче маму, тата й Роба, а не цих чужинців. Саме Бранові довелося втішати Рикона й вітати Фреїв. Саме він запропонував їм мед і м’ясо та крісло біля вогню, і навіть мейстер Лувін опісля казав, що він повівся дуже гарно.