— Це все казки,— випалила Арія, не встигнувши прикусити язика.— Вовки дітей не їдять.
— А тобі звідки знати, хлопче? — запитав чоловік у зеленому плащі.
Поки вона думала, що відповісти, Йорен узяв її за руку.
— Нажлуктився пива, точно вам кажу.
— А от і ні. Вовки не їдять дітей...
— Ану геть звідси, хлопче... і сиди там, поки не навчишся тримати рот на замку, коли дорослі розмовляють,— добряче підштовхнув її Йорен до чорного ходу, який вів у стайню.— Іди. Перевір, чи добре напоїв конюший наших коней.
Арія, киплячи від люті, вийшла надвір.
— Не їдять,— пробурмотіла вона, дорогою буцнувши ногою камінець. Той закотився під фургон.
— Хлопче! — погукав чоловічий голос.— Милий хлопче!
До неї говорив один з чоловіків у ланцях. Арія обережно наблизилася до фургона, поклавши руку на руків’я Голки.
Брякнувши ланцями, в’язень підніс порожній кухоль.
— Дехто не від того, щоб іще сьорбнути пива. Після таких браслетів декого мучить спрага.
Цей був наймолодший із трьох — стрункий, з гарними рисами, завжди усміхнений. З одного боку його чуприна, скуйовджена та брудна після в’язниці й довгої дороги, була червона, а з другого — біла.
— А ще було б незле скупатися,— сказав він, побачивши, що Арія дивиться на нього.— І тоді у хлопчика з’явиться друг.
— У мене є друзі,— мовила Арія.
— Щось я не бачу,— втрутився безносий. Він був приземкуватий і кремезний, з величезними ручищами. Всі руки, ноги, груди, навіть спина в нього поросли чорним волоссям. Він нагадав Арії картинку, яку вона бачила в книжці: мавпу з Літніх островів. Ота дірка в нього на обличчі змушувала її весь час відводити очі.
Тут розтулив рота лисань і засичав, як велетенська ящірка. Коли Арія злякано позадкувала, він іще ширше розтулив рота й помахав язиком, хоча то радше був обрубок, ніж язик.
— Припиніть,— випалила вона.
— У чорних підземеллях дехто не сам обирає собі співмешканців,— мовив красунчик з червоно-білою чуприною. Щось у його мові нагадало їй Сиріо; все було наче так, а наче й не так.— Оці двоє геть не знають манер. Дехто мусить перепросити. Тебе звати Арі, правда ж?
— Ковтюх,— проспівав безносий.— Ковтяк з дерев’яним мечем. Обережно, лоратянине, а то вдарить і тебе.
— Декому соромно за своє товариство, Арі,— сказав красунчик.— Дехто має честь називатися Джакен Г’ґар з вільного міста Лората. Хотів би він знов опинитися вдома! А його товариші по неволі називаються Рордж,— він махнув кухлем на безносого,— і Куслій.
Куслій знов засичав, вищиривши повний рот жовтих загострених зубів.
— Людина повинна мати ім’я, правда ж? Куслій не вміє ні говорити, ні писати, але зуби в нього дуже гострі, тож дехто кличе його Куслієм, і він у відповідь усміхається. Тобі приємно?
Арія позадкувала від фургона.
— Ні.
«Скривдити мене вони не можуть,— сказала вона собі,— вони всі в ланцюгах».
— Дехто зараз заплаче,— перевернув красунчик свій кухоль догори дриґом.
Безносий Рордж, вилаявшись, кинув у неї свій кухоль. У кайданках він рухався незграбно, і все одно, якби Арія не відстрибнула вбік, важкий олов’яний кухоль втелющився б їй у голову.
— Ану принеси нам пива, нікчемо! Хутчіш!
— Стули пельку! — Арія спробувала уявити, як повівся б Сиріо. І витягнула свій дерев’яний меч.
— Підійди-но,— сказав Рордж,— застромлю цього дрючка тобі в зад і віддрочу тебе до крові.
«Страх ранить глибше за меч». Арія примусила себе наблизитися до фургона. Кожен наступний крок зробити було важче, ніж попередній. «Люта як росомаха. Спокійна як стояча вода»,— бриніли у голові слова. Сиріо б не боявся. Вона була вже так близько, що змогла б торкнутися колеса, аж тут Куслій метнувся на ноги та спробував її схопити, забряжчавши й загримотівши ланцями. Але кайданки не дозволили його рукам випростатися, й він не дотягнувся до неї на якийсь фут. Куслій засичав.
І тут вона його вдарила. Влупила щосили рівно між маленьких очисьок.
Заверещавши, Куслій позадкував, а тоді всією вагою наліг на ланцюги. Ланці ковзнули, крутнулися й нап’ялися, й Арія почула рип старого сухого дерева: це величезні залізні кільця силкувалися випорснути з дощок на підлозі фургона. Жили на руках у Куслія набрякли, велетенські бліді долоні тягнулися до Арії, але пута тримали міцно, й нарешті чоловік упав навзнак. З виразок у нього на щоках зацебеніла кров.
— У хлопчика хоробрості більше, ніж глузду,— зауважив чоловік, що назвався Джакеном Г’ґаром.
Арія позадкувала від фургона. Відчувши, як їй на плече лягла рука, вона крутнулася, знов підносячи дерев’яний меч, але то був Бугай.
— Що ти тут робиш?
— Йорен сказав,— підняв він руки у захисному жесті,— що нам до цих трьох підходити не можна.
— Мене вони не лякають,— мовила Арія.
— Ну й дурне! От мене вони лякають,— поклав Бугай руку на руків’я меча, і Рордж зареготав.— Ходімо від них.
Човгаючи ногами, Арія дозволила Бугаю відвести себе до дверей заїзду. Вслід їм лунав сміх Рорджа й сичання Куслія.
— Хочеш позмагатися? — спитала вона Бугая. Їй кортіло з кимось побитися.
Бугай здивовано кліпнув. На темно-сині очі впали густі чорні пасма, досі вологі після лазні.
— Я ж тебе поб’ю.
— Не поб’єш.
— Ти не уявляєш моєї сили.
— А ти не уявляєш моєї спритності.
— Арі, ти напрошуєшся,— витягнув він Прейдів довгий меч.— Криця дешева, але це справжній меч.
Арія дістала з піхов Голку.
— А ця криця гарна, отож мій меч справжніший за твій.
Бугай похитав головою.
— Обіцяєш не плакати, якщо я тебе пораню?
— Обіцяю, якщо пораниш,— стала вона боком, у звичну стійку водяного танцюриста, але Бугай і не ворухнувся. Він задивився на щось у неї за спиною.— Що таке?
— Золоті плащі,— сказав він, і його обличчя напружилося.
«Не може бути»,— подумала Арія, але, озирнувшись, побачила на королівському гостинці шістьох у чорних кольчугах і золотих плащах міської варти. Серед них виднівся командир — на ньому була чорна емальована кіраса, оздоблена чотирма золотими кружалами. Золоті плащі зупинилися біля заїзду. «Бач очима»,— здавалося, прошепотів до Арії голос Сиріо. Її очі побачили під сідлами біле мило: коні їхали довго та швидко. «Спокійна як стояча вода». Арія узяла Бугая за руку й потягнула за високий квітучий живопліт.
— Що таке? — запитав він.— Що ти робиш? Пусти.
— Тихі як тінь,— шепнула вона, смикнувши його вниз.
Перед лазнею сиділо кілька з Йоренових підопічних, чекаючи своєї черги.
— Ви, там,— гаркнув один із золотих плащів,— це ви маєте вбратися в чорне?
— Можливо,— почулася обережна відповідь.
— Ми б радше приєдналися до вас, хлопці,— мовив Рейсен.— Ми чули, на Стіні холодно.
Командир золотих плащів зліз із коня.
— У мене ордер на одного хлопця...
З заїзду випірнув Йорен, пальцями розчісуючи сплутану бороду.
— І кому цей хлопець знадобився?
Решта золотих плащів теж почала злазити, стаючи поряд з кіньми.
— Чого ми ховаємося? — прошепотів Бугай.
— Це я їм треба,— шепнула у відповідь Арія. Вухо Бугая пахло милом.— Сиди тихо.
— Він потрібен королеві, старий, хоча це й не твоя справа,— сказав командир, витягаючи з-за пояса тасьму.— Ось печатка її світлості й ордер.
Бугай, сидячи за живоплотом, з сумнівом похитав головою.
— Навіщо ти королеві, Арі?
— Тихо,— штовхнула вона його кулаком у плече.
Йорен помацав тасьму ордеру з балабушкою золотого воску.
— Гарненька,— сплюнув він.— Та справа в тому, хай що він там накоїв у місті, це вже до дупи.
— Королеві не цікава твоя думка, старий, і мені теж,— сказав командир.— Хлопця я отримаю.
Арія подумала про втечу, але вона розуміла, що на своєму віслюкові далеко не втече від золотих плащів на конях. Та й вона страшенно втомилася тікати. Вона втекла, коли по неї прийшов сер Мірин, а потім — коли стратили батька. Якби вона була справжньою водяною танцюристкою, то зараз би вийшла вперед з Голкою в руках і всіх повбивала — й більше ніколи б ні від кого не тікала.