— Нікого ви не отримаєте,— уперто мовив Йорен.— Є закони.
— Ось твій закон,— витягнув золотий плащ короткого меча.
— Це не закон,— поглянув Йорен на клинок,— а просто меч. У мене, знаєте, теж такий є.
— Старий дурень,— посміхнувся командир.— Зі мною п’ятеро людей.
— А в мене, знаєте,— сплюнув Йорен,— тридцятеро.
Золотий плащ розреготався.
— Оцих? — сказав здоровань-неотеса з перебитим носом.— Хто перший? — гаркнув він, розмахуючи мечем.
— Я,— висмикнув Тарбер вила з копиці сіна.
— Ні, я,— гукнув Клепач, дебелий каменяр, дістаючи молоток з фартуха, з яким не розлучався.
— Я,— звівся з землі Курц, стискаючи в руці білувального ножа.
— І ми з ним,— натягнув Кос великий лук.
— Усі ми,— сказав Рейсен, підносячи вгору важку й довгу дорожню патерицю, з якою ходив.
З лазні вийшов Довбень з вузликом одягу в руках, побачив, що коїться, й кинув на землю все, крім кинджала.
— Бійка? — зацікавився він.
— Схоже,— зронив Пиріжок, зіп’явшись навколішки, щоб дотягнутися до величенької каменюки. Арія не вірила своїм очам. Вона ж бо ненавиділа Пиріжка! Чого ж він ризикує заради неї?
Золотому плащу з перебитим носом і досі було смішно.
— Дівчатка, ану повикидайте свої дрючки й камінчики, поки вас не відшльопали. Та ви ж не знаєте, з якого боку за меч узятися!
— Я знаю! — гукнула Арія; вона не дозволить їм померти за неї, як помер Сиріо. Не дозволить! Протиснувшись крізь живопліт з Голкою в руках, вона завмерла в позі водяного танцюриста.
Перебитий Ніс гоготнув. Командир зміряв її поглядом з голови до ніг.
— Сховай клинок, дівчинко, ніхто тебе не скривдить.
— Я вам не дівчинка! — люто заверещала вона. Що з ними таке? Вони здолали такий шлях заради неї, ось вона врешті перед ними — і вони просто посміхаються? — Це я вам треба.
— Ні, це він нам треба,— штрикнув командувач коротким мечем у Бугая, який вийшов наперед і став поряд з нею, стискаючи в руці дешевий Прейдів меч.
Однак дарма він відвів очі від Йорена, нехай і на мить. Бо вістря меча чорного брата вже притиснулося до борлака на шиї командувача.
— Ви не отримаєте ні того, ні того, якщо не хочете, щоб я вам борлак проштрикнув. У мене в заїзді ще десять, п’ятнадцять братів, якщо це вас і досі не переконало. На вашому місці я б кинув отой різак, завдав зад на оту товсту коняку й учвал тікав до міста,— сплюнув він, дужче натискаючи кінчиком меча.— Вже!
Командир розчепірив пальці. Його меч упав у пилюку.
— А це ми лишаємо собі,— сказав Йорен.— На Стіні гарна криця завжди знадобиться.
— Як скажете — поки що. Гвардійці!
Золоті плащі сховали мечі в піхви й посідали на коней.
— А ви ліпше покваптеся на Стіну, старий. Наступного разу піймаю тебе — і твоя голова опиниться там само, де й байстрюкова.
— Кращі за вас намагалися,— ляснув Йорен плазом меча командирового коня — і той помчав до королівського гостинцю. Вояки рушили за ним.
Коли вони зникли з очей, Пиріжок войовничо заулюлюкав, але Йорен розлютився як ніколи.
— Бовдуре! Гадаєш, уже все? Наступного разу він не церемонитиметься й не вручатиме мені тої клятої тасьми. Гукай усіх з лазні. Нам треба забиратися. Якщо їхати всю ніч, може, трохи їх випередимо,— від підхопив короткого меча, якого кинув командир.— Хто хоче собі меча?
— Я! — зверещав Пиріжок.
— Тільки на Арі не тренуйся,— вручив Йорен хлопцеві клинок руків’ям уперед і підійшов до Арії, однак заговорив до Бугая.— Щось ти дуже потрібен королеві, хлопче.
Арія геть розгубилася.
— Навіщо їй він?
— А навіщо їй ти? — похмуро зиркнув на неї Бугай.— Ти ж просто маленький помийний пацюк!
— А ти просто байстрюк! — (А може, він тільки вдає з себе байстрюка?) — Як тебе по-справжньому звати?
— Гендрі,— озвався хлопець, так наче не був певен.
— Не думаю я, що ви двоє комусь потрібні,— сказав Йорен,— але в будь-якому разі вони вас не отримають. Ви їхатимете на двох рисаках. Щойно угледите золоті плащі — мчіть до Стіни, наче у вас дракон на хвості. А на нас їм усе одно плювати.
— Тільки не на вас,— зауважила Арія.— Отой плащ попередив, де наступного разу опиниться ваша голова.
— Що ж до цього,— мовив Йорен,— хай спробує спершу зняти її з моїх плечей.
Джон
— Семе! — стиха гукнув Джон.
У повітрі висів запах паперу, пилюки і років. Попереду тягнулися вгору, гублячись у півтемряві, дерев’яні полиці, натоптані книжками у шкіряних шабатурках, і кошики зі старовинними сувоями. Поміж стелажів просочувалося ледь означене жовтувате розсіяне світло невидимого ліхтаря. Джон задув тонку воскову свічку, яку тримав у руці, не ризикуючи ходити з відкритим вогнем поміж такої кількості висохлого паперу. Натомість він попрямував на світло, рухаючись вузьким проходом попід склепінчастою стелею. Весь у чорному, він здавався тінню поміж тіней — темночубий, довговидий, сіроокий. Руки його ховалися в чорних молескінових рукавичках: права — бо попечена, а ліва — бо який дурень ходить тільки в одній рукавичці?
Семвел Тарлі сидів згорбившись за столом у ніші, видовбаній у мурі. Світло падало з лампи, яка висіла в нього над головою. Почувши Джонові кроки, він підвів голову.
— Ти тут усю ніч просидів?
— Справді? — збентежено мовив Сем.
— Ти з нами не снідав, і на ліжку своєму не спав.
Раст вирішив, що Сем дезертирував, але Джон у таке повірити не міг. Щоб зважитися на дезертирство, теж потрібна мужність, а в Сема її немає.
— Вже ранок? Тут унизу ніколи не вгадаєш.
— Ох і дурний ти, Семе! — сказав Джон.— Ти ще скучатимеш за тим ліжком, коли нам доведеться спати на твердій холодній землі, точно тобі кажу.
— Мейстер Еймон,— позіхнув Сем,— звелів мені пошукати карти для лорда-командувача. Я й не думав... Джоне, поглянь на ці книги, ти колись таке бачив? Їх же тисячі!
Джон глянув поверх його голови.
— У Вічнозимській збірні понад сотню книг... То ти знайшов карти?
— Так, так,— обвів Сем жестом стіл, завалений томами й сувоями; пальці в нього були товсті, як сардельки.— Щонайменше дюжину.
Він розгорнув квадратний пергамент.
— Фарба вицвіла, але можна розрізнити, де на карту нанесені поселення дикунів, а є ще книжка... де ж це вона? Я ж читав її мить тому! — він відсунув убік кілька сувоїв, і під ними знайшовся запилюжений том у гнилій шкіряній шабатурці.— Ось,— мовив Сем благоговійно,— щоденник мандрівки з Тінявої вежі аж до Лункої Коси на Замерзлому Узбережжі, писаний розвідником на ім’я Редвин. Щоденник не датований, але тут згадується такий собі Дорен Старк, король на Півночі, тож ідеться, схоже, про часи ще до Завоювання. Джоне, вони там воювали з велетами! Редвин навіть вів торгівлю з дітьми пралісу, тут так написано,— Сем дуже делікатно, одним пальчиком гортав сторінки.— І карти він малював теж, бачиш...
— Може, ти напишеш щоденник наших розвідок, Семе.
Джон хотів його підбадьорити, але не слід було такого казати. Найменше Семові зараз було потрібно нагадувати про те, що чекає їх узавтра. Він безцільно шурхотів сувоями.
— Тут іще є карти. Якби був час добре пошукати... але у збірні страшний безлад. Я б міг навести лад, я певен, але на це потрібен час... роки, якщо по правді.
— А Мормонтові знадобилися ці карти трохи раніше,— Джон висмикнув з полиці сувій і здмухнув з нього товстий шар пилу. Коли він його розгортав, кутик сувою просто розсипався у нього в пальцях.— Бачиш, цей узагалі розлазиться,— нахмурився Джон над вицвілим манускриптом.
— Лагідніше треба,— обігнувши стіл, Сем забрав у нього сувій з такою обережністю, наче у нього в руках — поранена тварина.— З важливих книг у разі потреби робили списки. Найдавніші переписувалися сотню разів, либонь.
— Ну, з цього робити список немає потреби. Двадцять три діжки солоної тріски, вісімнадцять глечиків риб’ячого жиру, барильце солі...