— Не хотіла б я, щоб Роб виїжджав на поле бою, на яке падає тінь тої фортеці,— визнала Кетлін.— Однак потрібно щось робити, дядечку.
— І то швидко,— погодився дядько.— Я тобі не розповів ще найгіршого. Розвідники, яких я вислав на захід, принесли звістки, що в Кичері Кастерлі збирається нове військо.
«Ще одна армія Ланістерів». На саму думку про це Кетлін стало недобре.
— Роб має чимшвидше про це дізнатися. Хто очолить ту армію?
— Кажуть, сер Стафорд Ланістер,— дядько відвернувся до річок; його червоно-синій плащ напинався на вітру.
— Ще один племінник?
Ланістери з Кичери Кастерлі були до біса великим і плодючим домом.
— Кузен,— озвався сер Бринден,— брат покійної дружини лорда Тайвіна, отож двічі родич. Він уже старий і не дуже кмітливий, однак у нього є син, сер Давен, оцей набагато грізніший.
— Тоді сподіватимемося, що військо в бій поведе батько, а не син.
— Ще маємо трохи часу до зустрічі з ними. Переважно ту армію формують з перекупних мечів, вільних вершників і зелених хлопчаків, яких назбирали по кублах Ланіспорту. Перш ніж сер Стафорд ризикне повести їх у бій, він має їх озброїти й навчити... і не забувай, лорд Тайвін — це не Царевбивця. Сам він не кинеться наосліп у бій. Він терпляче дочекається, поки виступить сер Стафорд, а тоді вже виткнеться з-за мурів Гаренхолу.
— Якщо тільки...— мовила Кетлін.
— Так? — зацікавився сер Бринден.
— Якщо тільки його не змусять залишити Гаренхол,— сказала вона,— через якусь іншу загрозу.
Дядько задумливо подивився на неї.
— Лорд Ренлі?
— Король Ренлі.
Якщо вона проситиме в нього допомоги, має величати його так, як він себе нарік.
— Можливо,— на вустах Чорнопструга заграла небезпечна посмішка.— Але він захоче чогось навзамін.
— Він захоче того, чого завжди хочуть королі,— озвалася вона.— Щоб перед ним прихилили коліно.
Тиріон
Джанос Слінт був сином різника, і реготав він так, наче м’ясо рубає.
— Ще вина? — запитав у нього Тиріон.
— Не заперечуватиму,— сказав лорд Джанос, простягаючи кубок. Лорд був круглий як діжка, і вміщалося в нього стільки ж само.— Зовсім не заперечуватиму. Гарне червоне. З Арбору?
— Це дорнське,— Тиріон махнув рукою, і прислужник налив вина. Якщо не рахувати слуг, вони з лордом Джаносом були самі в малій залі, за невеличким, освітленим свічками столом, в оточенні темряви.— Непогане. Дорнські вина нечасто мають такий багатий букет.
— Багатий,— сказав здоровань з жаб’ячим обличчям, роблячи чималий ковток. Він не звик посьорбувати вино, цей Джанос Слінт. Тиріон одразу ж це зрозумів.— Так, багатий, саме це слово я підшукував, саме це. У вас дар до влучних слів, лорде Тиріоне, скажу я вам. І оповідки ваші кумедні. Кумедні, так.
— Приємно, що ви так думаєте... але я не лорд, на відміну від вас. Мені досить і просто Тиріона, лорде Джаносе.
— Як зволите,— зробив він іще ковток, проливши вино на вилоги свого чорного атласного камзола. Вдягнений він був у злототканий напівплащ, застібнутий на мініатюрний спис, кінчик якого був укритий темно-червоною емаллю. А ще Джанос був цілком і повністю п’яний.
Затуливши долонею рота, Тиріон неголосно відригнув. На відміну від лорда Джаноса, на вино він не налягав, але живіт натоптав. Не встиг він оселитись у Вежі правиці, як найперше розпитав, хто в місті найкраща кухарка, і взяв її до себе на службу. Сьогодні на вечерю їм подавали суп з бичачих хвостів; літню зелень з горіхами, виноградом, червоним солодким кропом і покришеним сиром; гарячий крабовий пиріг, пряний гарбуз і куріпку в маслі. До кожної страви подавалося своє вино. Лорд Джанос зізнався, що в житті не їв і вполовину так смачно.
— Без сумніву, все зміниться, коли ви сядете на престолі в Гаренхолі,— зронив Тиріон.
— Безперечно. Як скажете, може, мені запросити на службу оту вашу кухарку?
— І за менше спалахували війни,— сказав Тиріон, і вони обидва довго й голосно реготали.— А ви сміливий, коли згодилися взяти собі Гаренхол. Похмуре місце, а яке велетенське... дорого воно обходиться. А ще, подейкують, воно прокляте.
— Що мені — боятися купи каміння? — Джанос пирхнув на саму думку про це.— Кажете, я сміливий. І треба бути сміливим, щоб вивищитися. От як я. Аж до Гаренхолу, так! І чом би й ні? Ви ж розумієте. Ви теж, здається мені, сміливий. Може, і малий, а сміливий.
— Ви надто добрий до мене. Ще вина?
— Ні. Ні, справді, я... о боги милі, так! Чом би й ні? Сміливець п’є досхочу.
— Щира правда,— наповнив Тиріон кубок лорда Слінта по вінця.— Я переглядав список вояків, яких ви пропонуєте замість себе на пост командувача міської варти.
— Гарні хлопці. Добірні. Підійде будь-який з шістьох, але я б обрав Алара Діма. Він — моя права рука. Чудова людина. Віддана. Оберіть його — і не пошкодуєте. Якщо він сподобається королю.
— Певна річ,— Тиріон сьорбнув трохи вина.— Я думав про кандидатуру сера Джейсліна Байвотера. Він три роки був капітаном Брудної брами, і під час заколоту Балона Грейджоя виявив мужність. Король Роберт висвятив його в лицарі на Пайку. Але його чомусь немає у вашому переліку.
Зробивши великий ковток вина, Джанос Слінт якусь мить побовтав його в роті, перш ніж проковтнути.
— Байвотер. Ну... Хоробрий чолов’яга, понад усякий сумнів, однак... непохитний. Химерний він. Вояки його не люблять. А ще він каліка: втратив на Пайку руку, за що й отримав лицарство. Нерівноцінний обмін, скажу я вам,— руку на титул сера,— розсміявся він.— Сер Джейслін зависоко несе себе і свій гонор, ось що мені здається. Ліпше вам його лишити, де він є, міло... Тиріоне. А от Алар Дім — саме для вас.
— Мені казали, Діма на вулицях не люблять.
— Його бояться. А це краще.
— Щось я таке про нього чув... Якась прикрість у борделі?
— А, це! Не його провина, мілор... Тиріоне. Ні. Не хотів він ту жінку вбивати, вона сама. Казав же він їй відійти вбік, щоб він зміг виконати свій обов’язок.
— Та все ж... матері й діти... невже він не очікував, що вона спробує врятувати немовля? — усміхнувся Тиріон.— Скуштуйте сиру, чудово йде до вина. Скажіть мені, чому для такого прикрого завдання ви обрали саме Діма?
— Гарний командувач знає своїх людей, Тиріоне. У декого виходить ліпше одне, в декого — інше. А коли йдеться про немовля, яке ще за мамину цицю тримається, для такого потрібна особлива людина. Не кожен таке зможе. Навіть якщо мова про якусь повію та її виплодка.
— Можу собі уявити,— сказав Тиріон; з усього сказаного він почув тільки «якусь повію» й подумав про Шей, і ще про Тишу багато років тому, і про всіх жінок, яких усі роки він винагороджував своїм золотом і своїм сіменем.
Але Слінт, нічого не помічаючи, провадив.
— Жорстока людина для жорстокої справи — ось який Дім. Робить, як йому скажуть, і ніколи не нарікає,— вкраяв він собі скибку сиру.— Смачний. Гострий. Дайте мені гострий ніж і гострий сир — і я вже щасливий.
— Тіштеся, поки є змога,— знизав плечима Тиріон.— Приріччя в огні, король Ренлі в Небосаду... скоро доброго сиру й не знайдеш. То хто нацькував вас на байстрючку тої повії?
Лорд Джанос кинув на Тиріона підозрілий погляд, але зрештою розсміявся, змахнувши трикутничком сиру.
— А ви хитрун, Тиріоне. Гадали, мене можна обдурити? Вина й сиру замало, щоб розговорити Джаноса Слінта. Я пишаюся своєю стриманістю. Ніколи не питаю і ніколи потім не нарікаю, тільки не я.
— Як і Дім.
— Точно так. Зробіть його командувачем, коли я виїду в Гаренхол, і не пошкодуєте.
Тиріон відламав шматочок сиру. Той і справді був гострий, з бордовими прожилками,— добірний сир.
— Хай кого король нарече командувачем, я певен: нелегко йому буде вдягнути ваші лати. Лорд Мормонт зараз має таку саму біду.
Лорд Джанос здавався спантеличеним.
— Я думав, то леді. Леді Мормонт. Яка спить з ведмедями, ви ж про неї?
— Ні, я говорив про її брата. Про Джіора Мормонта, лорда-командувача Нічної варти. Коли я відвідав його на Стіні, він якось поскаржився, що непокоїться, чи вдасться йому знайти гарну людину на своє місце. Останнім часом Варта отримує дуже мало гідних вояків,— широко всміхнувся Тиріон.— Думаю, він би спав спокійніше, якби в нього був хтось на кшталт вас. Або ж мужнього Алара Діма.