— А він шахраював?
— Без сумніву.
— То чесні містяни мають подякувати Тимету. А я потурбуюся, щоб він отримав подяку від короля.
Нервово гигикнувши, Вейрис зробив чергову позначку.
— А ще в нас нашестя святош. Схоже, комета привабила цілий букет диваків-жерців, проповідників і пророків. Жебрають у винарнях і харчівнях, а хто зупиниться їх послухати, тому провіщають згубу й занепад.
Тиріон стенув плечима.
— Наближається трьохсотліття з дня висадки Ейгона, то чого ще очікувати? Хай варнякають.
— Але вони сіють страх, мілорде.
— Мені здавалося, це ваша робота.
Вейрис затулив рота долонею.
— Як жорстоко з вашого боку казати таке! І останнє. Леді Танда вчора давала невеличку вечірку. Маю меню й перелік гостей вам на перегляд. Коли розлили вино, лорд Гайлз підняв кубок за короля, а Балон Свон, кажуть, зауважив: «Треба три кубки». Багато хто сміявся...
— Досить,— підніс руку Тиріон.— Сер Балон пожартував. Мене застільні зради не цікавлять, лорде Вейрисе.
— Ви і мудрий, і добрий, мілорде,— пергамент зник у євнуха в рукаві.— В нас обох повно справ. То я піду?
Євнух вийшов, а Тиріон довгий час сидів, дивлячись на свічку й міркуючи, як сприйме сестра звістку про звільнення Джаноса Слінта. Якщо він бодай трохи на цьому розуміється, вона не зрадіє, та навряд чи Серсі може щось із цим вдіяти, окрім як послати гнівний протест лорду Тайвіну в Гаренхол. Зараз у Тиріона в руках міська варта, плюс півтори сотні горян, а ще Брон набирає перекупних мечів. Схоже, він непогано захищений.
«Без сумніву, Едард Старк думав так само».
Коли Тиріон покинув малу залу, в Червоній фортеці було темно й тихо. Брон чекав у світлиці.
— Слінт? — запитав він.
— Лорд Джанос вирушає на Стіну з ранішнім припливом. Вейрис гадає, ніби я повірив, що поміняв одного зі ставлеників Джофрі на власного. Насправді ж я поміняв людину Мізинчика на людину Вейриса, та то нехай уже.
— Вам дещо варто знати: Тимет зарізав одного...
— Вейрис мені розповів.
Перекупний меч, схоже, не здивувався.
— Йолоп гадав, що одноокого легше буде надурити. Тимет ножем приштрикнув його зап’ясток до столу, а тоді голіруч видер йому горлянку. Він знає такий трюк: слід напружити пальці...
— Не треба мені цих моторошних подробиць, у мене й так вечеря вирує у шлунку,— мовив Тиріон.— Як іде набір?
— Непогано. Сьогодні записалося ще троє.
— Як ти обираєш людей?
— Оглядаю. Розпитую — щоб дізнатися, де вони билися й де вчилися брехати,— посміхнувся Брон.— А тоді даю їм шанс убити мене, а собі — убити їх.
— Когось убив уже?
— Нікого вартісного.
— А якщо хтось із них уб’є тебе?
— Найміть його обов’язково.
Тиріон був напідпитку, та й дуже втомився.
— Скажи мені, Броне. Якби я звелів тобі вбити немовля... дівчинку-перволітка, скажімо, яка ще в матері на грудях лежить... ти б це зробив? Без питань?
— Без питань? Ні,— перекупний меч потер великим і вказівним пальцем.— Я б запитав: скільки?
«Навіщо мені ваш Алар Дім, лорде Слінт? — подумав Тиріон.— У мене свої такі є». Він хотів розреготатися й водночас розплакатися, та понад усе він хотів Шей.
Арія
Дорога являла собою дві колії у траві.
Що краще, подорожніх тут не траплялося, тож не буде кому тицьнути пальцем і сказати, в який бік вони пішли. З людського потоку, який наводнював королівський гостинець, тут лишилася хіба цівочка.
Що гірше, дорога крутилася як змія, переплітаючись зі стежками й іноді, здавалося, геть щезаючи, а потім, коли вони вже втрачали надію, раптом знову з’являючись. Арію це дратувало. Ландшафт був досить пологий: горби й лани на схилах, помережані луками й лісами й невеличкими долинами, де над мілкими струмками купчилися верби. Та однак дорога була настільки вузька й покручена, що доводилося не йти, а повзти.
Найбільше сповільнювали рух фургони, що з гуркотом тягнулися вперед, порипуючи осями під вагою тяжкого вантажу. Дюжину разів на день доводилося ставати й вивільняти колесо, яке застрягло в колії, або подвоювати запряг, щоби здолати багнистий схил. Одного разу, просто серед густої діброви, їм трапилося троє чоловіків, які тягнули дрова на запряженому волом возі, й обійти їх не було ніякої змоги. Довелося чекати, поки лісовики випряжуть вола, проведуть його між дерев, розвернуть воза, знову впряжуть вола й рушать назад туди, звідки прийшли. Віл тягнувся навіть повільніше, ніж фургони, тож того дня вони взагалі майже ніскільки не пройшли.
Арія не могла стриматися, щоб раз у раз не озиратися, міркуючи, коли ж їх нарешті схоплять золоті плащі. Вночі вона прокидалася від найменшого шурхоту й хапалася за руків’я Голки. Вони не ставали табором, не виставивши чатових, але Арія їм не довіряла, особливо хлопцям-сиротам. Може, вони й давали собі раду у провулках Королівського Причалу, але тут вони геть розгубилися. Тиха як тінь, вона легко прокрадалася повз них, тікаючи зоряної ночі в ліс, щоб сходити до вітру так, аби ніхто не бачив. Одного разу, коли на чатах стояв Ломі Зеленорукий, вона видерлася на дуб і перестрибувала з дерево на дерево просто в нього над головою, а він нічого не помітив. Могла б скочити йому на голову, але знала, що він заверещить і перебудить весь табір, і тоді Йорен знову дасть їй дубця.
Ломі та інші сироти тепер ставилися до Бугая по-особливому, адже самій королеві потрібна його голова, хоча сам він про це і чути не хотів. «Я нічого не зробив ніякій королеві,— казав він сердито.— Я просто працював. Міхи й кліщі, подай-принеси. Я мав стати зброярем, а тут якось майстер Мот каже, що я маю вступити в Нічну варту, а більше я нічого не знаю». А тоді починав натирати свій шолом. Гарний був шолом, скруглений і вигнутий, на заборолі — проріз для очей, а обабіч — велетенські металеві бичачі роги. Арія часто спостерігала, як Бугай начищає метал наолієною ганчіркою до такого блиску, що на криці танцюють відблиски полум’я з багаття. Проте ніколи він не вдягав шолом на голову.
— Кажу вам, він — байстрюк отого зрадника,— однієї ночі мовив Ломі пошепки, щоб Гендрі не почув.— Отого вовчого лорда, якому на Бейлорових сходах голову відчикали.
— Ні,— заявила Арія. «У мого батька лише один байстрюк — Джон». І швидко пішла в ліс, понад усе воліючи зараз мати змогу осідлати свого коня й податися додому. Добра в неї була кобилиця, гніда з білою плямою на чолі. Арія ж завжди була гарною вершницею. Могла б пустити коня вчвал — і нікого більше ніколи не бачити, хіба що самій заманеться. От тільки в такому разі ніхто б не виїхав уперед на розвідку, ніхто б не прикривав їй затилля, ніхто б не постояв на чатах, поки вона спить, тож коли б її схопили золоті плащі, вона б опинилася сама-самісінька. Безпечніше було триматися Йорена й решти.
— Ми вже неподалік Божого Ока,— одного ранку сказав чорний брат.— На королівському гостинці буде небезпечно, аж поки ми не перетнемо Тризуб. Отож ми обійдемо озеро по західному узбережжю — там нас навряд чи шукатимуть.
На наступному перехресті, де перетиналися дві колії, він повернув фургони на захід.
Тут лани поступилися лісу, села й тверджі були менші й віддаленіші одні від одних, пагорби вищі, а долини глибші. Добувати харчі стало важче. В місті Йорен навантажив фургони солоною рибою, сухими плескачами, смальцем, ріпою, мішками бобів і ячменю, а ще кружалами жовтого сиру, але все це вже з’їли до крихти. Змушений добувати харчі самотужки, Йорен звернувся до Коса й Курца, яких ув’язнили за браконьєрство. Він висилав їх наперед валки, далеко в ліс, а поночі вони поверталися з оленем, якого тягнули удвох на жердині, або ж із в’язками перепілок, що звисали з поясів. Молодші хлопці збирали дорогою ожину, а якщо проминали садок, перелазили через огорожу, щоб нарвати мішок яблук.
Арія і лазила добре, і яблука збирала швидко, але любила робити це сама-одна. Одного дня їй — цілком випадково — трапився кролик. Брунатний і товстий вухань повсякчас сіпав носом. Кролики бігають швидше за котів, зате не вміють лазити по деревах. Поціливши в кролика своїм дерев’яним мечем, вона за вуха принесла його в табір, і Йорен стушкував його з грибами й дикою цибулею. А що це був Аріїн кролик, то їй дісталася ціла ніжка. Дівчинка поділилася нею з Гендрі. Решті перепало по ложці, навіть трійці в кайданах. Джакен Г’ґар увічливо подякував їй за частунок, а Куслій облизував масні пальці з блаженним виглядом, от тільки безносий Рордж лише розсміявся й мовив: «У нас мисливець з’явився. Ковтякуватий зайцелов».