— Вовків? Справді?
— Я їх чув,— запевнив її хлопець.
— Напевно, не ходитиму я зовсім,— повернулася вона до свого покривала і вдала, що спить, допоки не почула, що Пиріжкові кроки віддаляються. Тоді вона перекотилася й, тиха як тінь, вислизнула в ліс з другого боку табору. Тут теж були чатові, але Арія легко їх обминула. Про всяк випадок вона відійшла удвічі далі, ніж зазвичай. Пересвідчившись, що нікого поблизу немає, вона спустила штанці та присіла.
Вона саме робила свою справу зі спущеними до кісточок штанцями, коли почула під деревами шурхіт. «Це Пиріжок,— запанікувала вона,— простежив за мною». А тоді між дерев яскраво спалахнули очі, відбиваючи місячне світло. У неї стиснулося в животі, вона вхопила Голку, не переймаючись, що зараз обмочить одяг, й почала рахувати очі: два, чотири, вісім, дванадцять, ціла зграя...
Один зі звірів вийшов з-за дерев. Втупився в неї, вищиривши зуби, а в неї в голові тільки й крутилося, яка вона дурна і як зловтішатиметься Пиріжок, коли на ранок вони натраплять на її пошматоване тіло. Але вовк розвернувся й помчав у темряву, й тут-таки зникли й усі очі. Тремтячи, Арія обтерлася, зашнурувала штанці й рушила на звук шкряботіння назад у табір, до Порена. Вся трусячись, вона залізла до нього у фургон.
— Вовки,— прохрипіла вона.— В лісі.
— Ага. А де їм ще бути? — сказав він, не дивлячись на неї.
— Вони мене налякали.
— Справді,— сплюнув він.— А мені здавалося, що твоїм родичам вони до шмиги.
— Наймірія — деривовчиця,— обійняла вона себе за плечі.— А це різні речі. Та й усе одно вона втекла. Ми з Джорі жбурляли в неї камінням, поки вона не побігла геть, бо королева точно б її убила,— з сумом оповіла вона.— Якби вона була в місті, кажу вам, ніколи б не дала відрубати батькові голову.
— У сиріт немає батьків,— сказав Йорен,— пам’ятаєш про це?
Від кислолисту слина в нього в роті почервоніла, і було таке враження, ніби рот у нього закривавлений.
— А нам треба боятися вовків у людській шкурі, як оті, що спалили село.
— Хочу додому,— жалібно мовила Арія. Вона силкувалася бути хороброю, лютою як росомаха й усе таке, але іноді почувалася звичайною маленькою дівчинкою, якою, власне, й була.
Чорний брат насмикав свіжого кислолисту з оберемку, що лежав у фургоні, й запхав собі до рота.
— Слід було лишити тебе там, де знайшов, хлопче. Всіх вас. У місті безпечніше, ні?
— Мені байдуже. Я хочу додому.
— Вже скоро тридцять років, як я збираю хлопців на Стіну,— на Йоренових вустах спінилася слина, нагадуючи криваві бульки.— За весь час я втратив лише трьох. Один старий помер від гарячки, міщука вкусила змія, коли той сів срати, а третій дурень спробував зарізати мене уві сні, за що й заплатив кривавою посмішкою,— він чиркнув по горлу ножем.— Троє за тридцять років,— виплюнув він кислолист.— Може, морем було б мудріше. Ніхто дорогою не трапиться, це точно, але... розумний поплив би кораблем, а я... тридцять років уже я топчу королівський гостинець,— сховав він чингал у піхви.— Йди спати, хлопче. Чуєш мене?
Вона постаралася заснути. Однак, лежачи під тоненьким покривалом, чула вовче виття... і ще якийсь звук, слабший, тихий як шепіт вітру, в якому вчувалися зойки.
Давос
Ранкове повітря почорніло від диму охоплених полум’ям богів.
Горіли вже всі — Діва і Матір, Воїн і Коваль, Стариця з перлинами замість очей і Отець із позолоченою бородою; навіть Невідомець, якого різьбярі зробили більше схожим на звіра, ніж на людину. Старе сухе дерево, вкрите незліченними шарами фарби й лаку, палало лютим голодним вогнем. У прохолодному повітрі з мерехтінням здіймався жар, а поза ним, на мурах замку, химери й кам’яні дракони здавалися розмитими, так наче Давос бачив їх крізь запону сліз. Так наче звірі тремтіли й ворушилися...
— Лихе діяння,— заявив Алард, однак йому вистало глузду зробити це впівголоса. Дейл щось буркнув на згоду.
— Тихо,— сказав Давос.— Не забувай, де ти.
Його сини були гарні хлопці, але надто юні, Алард же — особливо необачний. «Якби я лишився контрабандистом, Алард би закінчив на Стіні. Його від такого кінця врятував Станіс, і цим я також йому завдячую...»
Сотні людей зібралися під брамою замку, щоб подивитися, як горять Семеро. В повітрі бридко смерділо. Навіть солдатам важко було витримати таку наругу над богами, яким вони поклонялися все життя.
Червона жінка тричі обійшла вогнище, помолившись спершу по-ашайському, потім — по-валірійському і наостанок — загальною мовою. Давос розумів тільки загальну.
— Р’глоре, прийди до нас, темних,— гукала вона.— Царю світла, тобі ми підносимо цих бовванів — цю седмицю єдину й нероздільну, цього ворога твого. Прийми і пролий на нас своє світло, ніч-бо темна й повна жахіть.
Королева Селіза відлунням повторювала її слова. Поряд з нею Станіс байдуже спостерігав, і підборіддя під чорною тінню коротенької борідки здавалося кам’яним. Убрався він пишніше, ніж зазвичай,— наче до септу.
Драконстонський септ стояв на тому місці, де прихилив у молитві коліна Ейгон Завойовник напередодні свого відплиття. Але це не врятувало септ від вояків королеви. Вони поперевертали олтарі, поскидали статуї, келепами потрощили вітражні шибки. Септон Бері нічого не міг вдіяти — лише проклинав їх, а от Габард Рембтон привів у септ трьох своїх синів — захищати своїх богів. Рембтони встигли зарубати чотирьох вояків королеви, але сили були нерівні. Згодом Гансер Санглас, найтихіший і найпобожніший серед лордів, сказав Станісу, що більше не може підтримувати його претензії на престол. І тепер сидить у задушливій камері разом із септоном і двома зацілілими синами сера Габарда. Інші лорди швидко затямили урок.
Боги ніколи не важили багато для Давоса-контрабандиста, хоча він, як і більшість людей, теж приносив жертви: Воїну — перед боєм, Ковалю — коли спускав на воду корабель, Матері — коли дізнавався, що його жінка в тяжі. Дивлячись на пойнятих полум’ям богів, він почувався недобре, і не тільки через дим.
«Мейстер Кресен зупинив би це». Старий кинув виклик Царю світла й поплатився за свою нечестивість — принаймні таке переказували пліткарі. Але Давос знав правду. Він бачив, як мейстер потихеньку опустив щось у кубок з вином. «Отруту. А що ж іще? Він сам випив смертельний трунок, аби звільнити Станіса від Мелісандри, але її бог оборонив її». За це Давос сам радо убив би червону жінку, та які в нього шанси, коли навіть мейстрові з Цитаделі це не вдалося? Він звичайний контрабандист, вивищений з низів, Давос із Блошиного Дна, цибулевий лицар.
Охоплені вогнем боги, повиті мантіями мінливого полум’я — червоними й жовтогарячими, розливали чарівне світло. Якось септон Бері розповів Давосу, що ці боги були вирізьблені зі щогл кораблів, на яких перші Таргарієни припливли з Валірії. Минали століття, їх фарбували й перефарбовували, золотили, сріблили, оздоблювали коштовним камінням. «їхня краса тільки більше потішить Р’глора»,— казала Мелісандра, напоумляючи Станіса поскидати богів і викинути за браму замку.
Діва лежала поперек Воїна, розкинувши руки, наче обіймає його. Коли вогненні язики лизнули обличчя Матері, вона, здалося, здригнулася. Серце її було пробите мечем, на чиєму шкіряному руків’ї танцювало полум’я. Отець лежав на самому низу — він упав перший. У Давоса на очах рука Невідомця скорчилась і зморхла — пальці почорніли й один по одному повідпадали, перетворившись на жарини. Поряд з Давосом судомно кашляв лорд Сельтигар, затуляючи зморшкувате обличчя лляною хустинкою, вишитою червоними крабами. Мирсяни перекидалися жартами, гріючись біля вогню, та обличчя юного лорда Бар-Емона посіріло й пішло плямами, а лорд Веларіон дивився не так на розбурхану пожежу, як на короля.
Багато віддав би Давос, аби дізнатися, про що він думає, але такий, як Веларіон, йому не звірятиметься. У жилах лорда водоплину тече кров давньої Валірії, його дім тричі оддавав дочок за Таргарієнських королевичів, а от Давос Сіворт смердить рибою і цибулею. З іншими лордійчуками була та сама історія. Нікому з них він не довіряв, та й вони його на свою раду не кликали. Синів його вони зневажали теж. «Та одного дня мої онуки битимуться з ними на турнірах, а може, одружаться з кимось їхньої крові. З часом мій чорний кораблик піднесеться так само високо, як морекінь Веларіона чи червоні краби Сельтигара».