У дальньому кінці шумної вітальні сидів Саладор Саан і їв виноград з дерев’яної миски. Угледівши Давоса, він підкликав його.
— Пане лицарю, присядьте зі мною! З’їжте виноградинку. Або дві. Неймовірно солодкі!
Це був лискучий усміхнений лісянець, чия пещеність стала притчею во язицех обабіч вузького моря. Сьогодні він убрався у блискучу срібну тканину; прорізні рукави були такі довгі, що кінці їхні затопили підлогу. Замість ґудзиків — різьблені нефритові мавпи, а на тонких білих кучерях хвацько сидів зелений капелюх, оздоблений віялом павичевого пір’я.
Давос протиснувся поміж столиків до свого стільця. До висвячення в лицарі він частенько купував у Саладора Саана крам. Лісянець і сам був контрабандистом, а ще купцем, лихварем, горезвісним піратом і самопроголошеним королем вузького моря. «Коли пірат забагатіє, його коронують». Саме Давос сплавав до Ліса, щоб найняти старого шахрая на службу до Станіса.
— Не бачили, як горіли боги, мілорде? — запитав він.
— У Лісі червоні жерці мають пишний храм. Палять там то те, то се, викрикуючи до свого Р’глора. Набридли мені своїми вогнищами. Королю Станісу вони теж дуже швидко набриднуть, сподіваюся,— мовив Саан, схоже, геть не переймаючись тим, що його можуть підслухати: їв собі виноград і спльовував зернятка на стіл, а тоді збивав їх пальцем.— Вчора прийшла моя «Тисячобарвна пташка», добрий сер. Це не військовий корабель, а торговий, і вона запливала на Королівський Причал... Ви точно не хочете винограду? Подейкують, діти в місті голодують,— погойдав він виноградне гроно перед Давосом і всміхнувся.
— Ні, я хочу елю, а ще почути новини.
— У Вестеросі люди завжди поспішають,— пожалівся Саладор Саан.— А що в цьому доброго, питаю я вас? Людина, що квапиться жити, квапиться в могилу,— відригнув він.— Лорд Кичери Кастерлі відправив свого карлика покерувати на Королівському Причалі. Либонь, сподівається, що його бридка мармиза відлякає напасників, га? Чи що ми луснемо від сміху, коли Куць стрибатиме на зубчастих стінах? Карлик уже викинув ціпов’яза, який орудував золотими плащами, а на його місце поставив лицаря з залізною рукою,— відщипнувши виноградину, він стиснув її між великим і вказівним пальцями, аж шкірка луснула. По пальцях побіг сік.
До них протиснулася подавальниця, дорогою відбиваючись від рук, які лапали її. Давос замовив кухоль елю й, повернувшись до Саана, сказав:
— Місто добре захищене?
Його співрозмовник знизав плечима.
— Мури високі й міцні, от лише скільки людей на них виставлять? Зараз там будують стріломети й вогнемети, атож, але хлопці в золотих плащах нечисленні й зовсім зелені, а інших немає. Швидкий напад — як ото яструб падає на зайця — і місто наше. Буде нашим вітрилам попутний вітер — і ваш король сидітиме на своєму Залізному троні вже завтра ввечері. Вдягнемо на карлика блазенський костюм і штрикатимемо йому в щічки списами, щоб танцював для нас, а ваш добрий король, може, зробить мені подарунок — віддасть на одну нічку красуню королеву Серсі, щоб зігріла мені постіль. Он скільки вже я в нього на службі, вдалині від своїх жінок!
— Пірате,— мовив Давос,— у тебе немає жінок, самі наложниці, і до того ж тобі добре платять за кожен день і кожен корабель.
— Обіцянками,— зажурено сказав Саладор Саан.— Добрий сер, я жадаю золота, а не слів на папері,— кинув він до рота виноградину.
— Отримаєш своє золото, коли ми захопимо скарбницю на Королівському Причалі. У Сімох Королівствах не знайдеться чеснішої людини, ніж Станіс Баратеон. Він своє слово стримає.
Але, говорячи це, Давос подумав: «Світ наш перевернувся догори дриґом, коли низькородні перемитники мусять ручатися за чесне слово королів».
— Він так тільки каже й каже. А я кажу, починаймо вже. Місто дозріло, як цей виноград, мій старий друже.
Подавальниця повернулася з елем. Давос кинув їй мідяка.
— Може, ми і справді візьмемо Королівський Причал, як ти кажеш,— мовив він, піднімаючи кухоль,— та скільки ми його утримаємо? Усі знають, що у Гаренхолі засів Тайвін Ланістер з великим військом, а лорд Ренлі...
— А, так-так, молодший братик! — сказав Саладор Саан.— Тут не все так райдужно, мій друже. Король Ренлі готовий діяти. Ой, забув, у вас же він — лорд Ренлі, перепрошую. Стільки королів, у мене вже язик заплутався. Брат Ренлі вирушив з Небосаду разом зі своєю прегарною юною королевою, заквітчаними лордами та блискучими лицарями, а ще з величеньким військом піхоти. Марширує рожевим гостинцем саме до того міста, про яке ми говоримо.
— Він узяв з собою наречену?!
Співрозмовник знизав плечима.
— Мені він не сказав навіщо. Мабуть, і на одну ніч не воліє розлучатися з теплим кубельцем у неї між стегон. А може, настільки певен своєї перемоги.
— Слід повідомити короля.
— Я вже про це подбав, добрий сер. Хоча його світлість так хмуриться щоразу, як бачить мене, що я тремчу перед ним. Як гадаєте, я б йому більше сподобався, якби носив волосяницю й ніколи не всміхався? Не дочекається. Я людина щира, хай терпить мене в шовках і парчі. Бо відведу кораблі туди, де до мене ставляться приязніше... А меч був не Світлоносець, мій друже.
Несподіваний поворот у розмові збентежив Давоса.
— Меч?
— Меч, який витягнули з вогню, так. Люди люблять побалакати зі мною, їм моя усмішка подобається. Чим може обгорілий меч прислужитися Станісу?
— Горющий меч! — виправив його Давос.
— Обгорілий,— мовив Саладор Саан,— і радійте з того, мій друже. Знаєте переказ про те, як викували Світлоносця? Я вам розповім. Було це в часи, коли темрява причавила світ. А щоб її побороти, звитяжцю потрібен був звитяжний меч, ага, якого ще ніхто не мав. Тридцять днів і тридцять ночей без сну трудився у храмі Азор Агай, кував меч на священному вогні. Розжарював, клепав і нагортав, розжарював, клепав і нагортав, ага, заки меч був готовий. Та коли опустив його у воду, щоб загартувати, криця розлетілася на друзки.
Але він був героєм, отож не збирався все кинути й піти їсти виноград, як от цей, тож він почав спочатку. На другий раз це забрало в нього п’ятдесят днів і п’ятдесят ночей, і був цей меч навіть кращий за попередній. Азор Агай упіймав лева, щоб загартувати свій меч, протявши ним серце звіра, та знову криця тріснула й розлетілася на друзки. Зажурився й опечалився він, бо вже знав, як має вчинити.
Сто днів і сто ночей трудився він над третім клинком, і коли той розжарився до білого на священному вогні, він прикликав свою дружину. «Нісо-Нісо,— звернувся він до неї, бо так її звали,— оголи свої груди і знай, що я кохаю тебе понад усе на світі». Вона так і вчинила, не знаю чому, і тоді Азор Агай застромив розпечений меч у її живе серце. Кажуть, від її стражденного й самозабутнього крику тріснуло місячне обличчя, та кров її, і душа, і сила, і мужність перетекли у крицю. Ось як, розповідають, був викутий червоний меч героїв.
Тепер розумієте, про що я? Радійте, що його світлість витягнув з вогню простий обгорілий меч. Забагато світла обпікає очі, мій друже, а вогонь палить,— Саладор Саан з’їв останню виноградину й прицмокнув губами.— Як гадаєте, коли король віддасть наказ відпливати?
— Думаю, скоро,— сказав Давос,— з божої волі.
— З волі його бога, пане-друже? Не ваших богів? Кого визнає за бога сер Давос Сіворт, лицар цибулевого корабля?
Давос сьорбнув елю, щоб не відповідати одразу. «В заїзді завізно, а ти не Саладор Саан,— нагадав він собі.— Вважай, що кажеш».
— Мій бог — король Станіс. Це він мене створив і поблагословив своєю довірою.
— Пам’ятатиму про це,— звівся Саладор Саан на ноги.— Даруйте. Від винограду в мене розігрався апетит, а на «Валірійці» чекає вечеря. Рублена ягнятина з перцем і запечений мартин з начинкою з грибів, солодкого кропу й цибулі. Скоро ми вже почастуємося разом на Королівському Причалі, авжеж? У Червоній фортеці влаштуємо бенкет, а карлик співатиме нам веселих пісень. З вашої ласки, коли говоритимете до короля Станіса, нагадайте йому, що на молодик він буде винен мені ще тридцять тисяч драконів. Слід було йому віддати тих богів мені. Не варто було таку красу палити, у Пентосі чи Мирі за них могли дати непогану ціну. Що ж, якщо він дарує мені на одну ніч королеву Серсі, я йому пробачу,— ляснув лісянець Давоса по спині й так поважно рушив до виходу, наче він тут господар.