— Замок такий, яким ви його пам’ятаєте, мілорде? — запитала шкіперова дочка, тулячись до Теонової руки.
— Він здається меншим,— зізнався Теон,— хоча в цьому, мабуть, винна відстань.
«Міраям», черевата південська купецька галера зі Старгорода, везла вино, тканину й насіння, щоб виторгувати за них залізну руду. Шкіпером її був такий самий череватий південець-купець, у якого від погляду на кам’янисте морське узбережжя, що пінилося біля підніжжя замку, тремтіли пухкі губи, тож зупинився він на пристойній віддалі, набагато далі, ніж хотілося б Теону. Народжений на Залізних островах капітан провів би їх уздовж скель аж попід високий міст, який з’єднував прибрамну з Великою фортецею, але цей пухкий старгородець не мав ні навичок, ні тренованої команди, ні мужності бодай спробувати таке. Отож вони пропливли повз замок на безпечній відстані, і Теону тепер доводиться вдовольнятися, роздивляючись Пайк здалеку. Та навіть тут «Міраям» насилу трималася, щоб не наскочити на каміння.
— Вітряно там, либонь,— зауважила шкіперова дочка.
Теон розсміявся.
— Вітряно, холодно й вогко. Якщо по правді, жалюгідне й суворе місце... та лорд-батько колись сказав мені, що суворі краєвиди виховують суворих чоловіків, а суворі чоловіки правлять світом.
Шкіпер, зелений з лиця, як море навколо, підійшов до Теона й, уклонившись, запитав:
— Можна вже заходити в порт, мілорде?
— Можна,— озвався Теон, на чиїх вустах блукала легка посмішка. Обіцяна винагорода золотом перетворила старгородця на безсоромного підлабузника. Мандрівка була б геть іншою, якби на Теона, як він сподівався, чекала біля Стражморя довга лодія. Але залізнородні капітани горді й норовливі, вони не трепечуть перед вельможами. Острови тут маленькі, а лодії — ще менші. Якщо кожен капітан — король на своєму кораблі, як кажуть у народі, не дивно, що Островам дали наймення «землі десяти тисяч королів». А коли у вас на очах королі через леєр ходять до вітру й у шторм зеленіють, важко вдавати, що вони — боги. «Людей сотворив затонулий бог,— сказав якось давній король Арон Червонорукий,— а корону творять самі люди».
Довга лодія допливла б наполовину швидше. Якщо по правді, «Міраям» — це неповороткі ночви, і Теон не хотів би опинитися в неї на борту в шторм. Та все ж нещасним Теон не почувався. Він доплив, не потонув, і подорож провів не без приємності. Він обхопив шкіперову дочку за плечі.
— Покличте мене, коли зайдемо в Лордпорт,— звернувся він до її батька.— А ми побудемо внизу, в моїй каюті.
Він повів дівчину на корму, а її батько похмуро дивився їм услід.
По правді каюта була капітанська, але по відплитті зі Стражморя її віддали Теону. Капітанську дочку йому не віддавали, але вона охоче сама приходила до нього в ліжко. Келих вина, кілька пошепки сказаних слів — і ось вона вже тут. Як на його смак, дівчина була занадто пухкенька, з рябою шкірою, мов посиланою вівсяним борошном, але її перса приємно лягали в долоні, а коли він уперше взяв її, вона виявилася цнотливою. В її віці це було неочікувано, а Теона потішило. Він був певен, що її батько-шкіпер цього не схвалює, і це теж розважало — спостерігати, як він силкується притлумити обурення, догоджаючи високому лордові, пам’ятаючи про обіцяний йому гаман золота.
Коли Теон скинув з плечей вологий плащ, дівчина мовила:
— Мабуть, ви зраділи, знов побачивши домівку, мілорде. Скільки років вас не було?
— Майже десять,— відгукнувся він.— Я був десятирічним хлопчаком, коли мене забрали у Вічнозим за годованця до Едарда Старка.
Він тільки називався годованцем, а насправді був заручником. Півжиття в заручниках... але доста вже. Тепер він знов господар власного життя, й поблизу не видно жодного Старка. Притягнувши до себе шкіперову дочку, він поцілував її у вухо.
— Зніми плащ.
Вона опустила очі, зненацька засоромившись, але вволила його бажання. Коли важке вбрання, вогке від бризок, упало з її плечей долі, вона легенько вклонилася та схвильовано усміхнулася. Всміхаючись, вигляд вона мала дурненький, але Теон ніколи не вимагав від жінки особливого розуму.
— Ходи сюди,— мовив він до неї.
Вона підійшла.
— Я ще не бачила Залізних островів.
— Тоді вважай, що тобі пощастило,— погладив він її коси, темні та блискучі, хай і сплутані од вітру.— Острови — суворі й скелясті, непривітні й безрадісні. Тут смерть завжди кружляє неподалік, а життя — важке і вбоге. Чоловіки з вечора до ранку п’ють ель і сперечаються, кому ведеться гірше — рибалкам, які воюють з морем, чи землеробам, які намагаються витиснути з бідних ґрунтів урожай. Якщо по правді, найгірше ведеться рудокопам — гнуть спину в темряві, і за що? Залізо, свинець, олово — ось наші скарби. Не дивно, що за старих часів залізні не гребували набігами.
Але дурна дівчина, схоже, не слухала.
— Я б могла зійти на берег з вами,— сказала вона,— якщо ваша ласка...
— Ти б могла зійти на берег,— погодився Теон, стискаючи її за груди,— але, боюся, не зі мною.
— Я б у вас у замку працювала, мілорде. Я вмію рибу чистити, хліб пекти й масло сколочувати. Батько каже, що кращого за моє рагу з перцекраба не куштував ніде. Знайдете мені місце на кухні, і я варитиму вам перцекрабове рагу.
— А вночі — зігріватимеш мене в ліжку? — потягнувся він до шнурівки в неї на корсеті й почав її розплітати спритними й досвідченими пальцями.— За старих часів я привіз би тебе, як трофей, і взяв би собі за жінку з твоєї волі чи проти неї. В давнину залізні саме так і вчиняли. Вони мали камінних дружин, справжніх своїх наречених, таких самих залізнородних, але брали собі й соляних дружин — жінок, захоплених у набігах.
Очі дівчини розширилися, й не тому, що він оголив її груди.
— Я стану вам за соляну дружину, мілорде.
— Боюся, ті часи давно минули,— Теон обвів пальцем важке персо, спіраллю наближаючись до набряклої темної пипки.— Не летіти нам більше на крилах вітру з вогнем і мечем, силою беручи все, що заманеться. Тепер ми бабраємося в землі й закидаємо в море сіті, як усі люди, і вважаємо, що нам пощастило, коли взимку маємо доволі солоної тріски й каші.
Він узяв її пипку в рот, покусуючи, поки дівчина не зітхнула рвучко.
— З вашої ласки, можете мені знову застромити,— прошепотіла вона йому на вухо, поки він смоктав її персо.
Коли він нарешті відірвав обличчя від її грудей, його вуста лишили на шкірі темно-червоний слід.
— З моєї ласки, ми навчимо тебе дечого новенького. Розв’яжи мені штани й задовольни мене своїми вустами.
— Вустами?
Він легенько провів великим пальцем по її повних вустах.
— Саме для цього ці губки й призначені, солоденька. Якби ти була моєю соляною дружиною, то вчинила б, як я велю.
Спершу вона соромилася, але, як на таку дурненьку дівчину, вчилася швидко, і його це потішило. Вуста її були такі ж вологі й солодкі, як і піхва, і до того ж не доводилося слухати її базікання. «За старих часів я і справді взяв би її за жінку,— подумав він, запускаючи пальці в її сплутане волосся.— За старих часів. Коли ми ще трималися давнього звичаю, жили з бойового топора, а не з кайла, силою здобуваючи все, що можна: багатство, жінок, славу». В ті дні залізнородні не гарували на рудниках: то була робота для бранців, яких вони привозили з війни; так само не займалися вони ні жалюгідним землеробством, ні скотарством. За фах собі залізні обрали війну. Затонулий бог створив їх для грабунку і ґвалту — їхнє призначення було гарбати королівства і карбувати свої імена вогнем, кров’ю й піснями.
Але Ейгон Дракон, спаливши Гарена Чорного, відібрав у них давній звичай, а Гаренове королівство віддав слабакам з приріччя, умаливши Залізні острови до задвірків великої держави. Та навколо димних коминків і багать, що палилися з прибитого до берегів дерева, і навіть за високими вежами Пайку і досі розповідалися старі красні байки. Теонів батько серед своїх титулів не забував додавати «лорд-жнець», а за гасло Грейджої взяли собі слова «Ми не сіємо».