І заколот лорда Балона більше був спробою повернути старий звичай, ніж марнославну корону. Але надії цій поклав кривавий край Роберт Баратеон за допомогою свого друга Едарда Старка, а зараз вони обидва мертві. Замість них тепер правлять хлопчаки, а держава, викувана Ейгоном Завойовником, розкололася й розсипалася. «Прийшла пора,— думав Теон, поки шкіперова дочка водила вустами по всьому його тілу,— прийшла пора, прийшов рік, прийшов день, і я — той, хто мав прийти». Він криво посміхнувся, уявивши, що скаже батько, коли Теон повідомить йому, що він, послідок, шмаркач і заручник, домігся того, чого не зміг сам Балон Грейджой.
Оргазм був наглий як шторм, і Теон наповнив рот дівчини своїм сіменем. Вона хотіла злякано відсахнутися, але Теон міцно тримав її за волосся. Згодом вона підповзла навколішках до його обличчя.
— Я потішила мілорда?
— Непогано,— відповів він.
— Смак був солоний,— пробурмотіла вона.
— Як море?
Вона кивнула.
— Я завжди любила море, мілорде.
— І я,— сказав він, крутячи її пипку між пальців. І це була правда. Для чоловіків з Залізних островів море означало свободу. Він забув це, поки «Міраям» не підняла вітрило у Стражморі. Знайомі звуки викликали забуті відчуття; рипіння дерева й линви, гуркітливі команди капітана, виляск вітрил, наповнених вітром, були рідні, як калатання його власного серця, і такі ж втішні. «Я це пам’ятатиму,— заприсягнувся Теон.— Ніколи більше мені не можна віддалятися від моря».
— Візьміть мене з собою, мілорде,— благала шкіперова дочка.— Мені не потрібно навіть їхати у ваш замок. Можу лишитись у якому-небудь місті й бути вам там за соляну дружину.
Вона потягнулася, щоб погладити його по щоці.
Відштовхнувши її руку, Теон Грейджой зліз із койки.
— Моє місце на Пайку, а твоє — на кораблі.
— Я більше не можу тут лишатися.
— Чого це ні? — запитав він, зашнуровуючи бриджі.
— Через батька,— сказала вона.— Коли ви поїдете, він покарає мене, мілорде. Обзиватиметься й битиме.
Зірвавши плащ із кілка, Теон накинув його на плечі.
— Батьки всі такі,— визнав він, застібаючи плащ на срібну застібку.— Скажеш йому, що він має радіти. Я брав тебе стільки разів, що ти вже напевно в тяжі. Не кожному випадає честь ростити королівського байстрюка.
Вона тупо глянула на нього, тож він просто вийшов.
«Міраям» огинала лісистий мис. Попід порослими соснами кручами з дюжину рибальських човнів витягували з води сіті. Оддалік повертав на інший галс великий ког. Теон перейшов на бак, щоб мати кращий огляд. Спершу він побачив замок — кріпость дому Ботлі. Коли він був хлопчаком, цей замок був з колод і лози, та Роберт Баратеон зрівняв його з землею. Лорд Савен відбудував його з каменю: тепер пагорб увінчувала маленька квадратна фортеця. З приземкуватих нарізних веж звисали світло-зелені прапори, оздоблені косяками сріблястих рибок.
Під сумнівним захистом невеличкого рибного замку розташувалося селище Лордпорт, де в гавані мурашилося від кораблів. Коли Теон востаннє бачив Лордпорт, це була курна пустка; кістяки спалених лодій і потрощених галер всівали кам’янисте узбережжя, як кості дохлих морських чудовиськ, а від будинків лишилися хіба розбиті стіни й вихололий попіл. Та за десять років слідів війни майже не лишилося. Простолюд збудував собі нові халупи з каміння старих, а на дахи нарізав свіжого дерну. Поряд з пристанню виріс новий заїзд — удвічі більший за старий; нижній поверх був з тесаного каменю, а два верхні — дерев’яні. Септ, що стояв трохи далі, так і не відбудували — від нього лишилися хіба семигранні підвалини. Схоже, лють Роберта Баратеона відбила в залізних охоту до нових богів.
Але Теона більше цікавили кораблі, ніж боги. Серед щогл незчисленних рибальських човнів він угледів тайроську торгову галеру, яка розвантажувалася поряд з неповоротким ібенським когом з чорним просмоленим облавком. І в морі, і на рінистому узбережжі на північ виднілося чимало довгих лодій — щонайменше п’ятдесят-шістдесят. На вітрилах у деяких можна було розгледіти герби інших островів: кривавий місяць Вінчів, чорну облямовану сурму лорда Гудбразера, срібну косу дому Гарло. Теон пошукав очима «Тишу» свого дядька Юрона. Але не було й знаку гінкого й застрашливого червоного корабля, зате знайшовся батьків «Великий кракен», з сірим залізним тараном у формі його тезки — кракена — на носу.
Може, лорд Балон очікував на сина і скликав прапори Грейджоїв? Теонова рука знов полізла за пазуху, до непромокальної торбинки. Про цю грамоту не знав ніхто, хіба сам Роб Старк; вони двоє не дурні, щоб довіряти свої таємниці птахам. Але і лорд Балон не дурень. Либонь, що вгадав, чому син нарешті повертається додому, тож і діяв відповідно.
Думка про це не потішила Теона. Батькова війна давно закінчилася, і закінчилася поразкою. А тепер прийшов час Теона — це його план, його слава, а з часом — і його корона. Та якщо довгі лодії вийшли на війну...
Але поміркувавши, він вирішив, що це може бути просто попередження. Захисний жест — на той раз, якщо війна перекинеться і на море. Старі з натури обережні. А батько вже старий, і дядько Віктаріон, що командує Залізним флотом, теж. От дядько Юрон — зовсім інша пісня, це точно, от тільки «Тиші», схоже, в порту немає. «Усе на краще,— запевнив себе Теон.— У такому разі я тільки швидше завдам удару».
Поки «Міраям» підпливала до узбережжя, Теон міряв кроками палубу, очима прочісуючи берег. Він не сподівався побачити на молу самого лорда Балона, але ж батько напевно вислав когось йому назустріч! Свого стюарда Сайласа Кислоротого, лорда Ботлі, може, навіть Дагмера Заячу Губу. Приємно було би знову поглянути на Дагмерове бридке й рідне обличчя. Вони-бо знають про його приїзд. Роб посилав круків з Річкорину, та коли у Стражморі виявилося, що довга лодія не чекає, Джейсон Малістер вислав на Пайк і своїх птахів, порахувавши, що Робові просто не долетіли.
Але Теон не бачив ні знайомих облич, ні почесних вартових, які б доправили його з Лордпорту до Пайку,— лише простолюд, заклопотаний простими справами. Портові вантажники котили з тайроської торгової галери діжки з вином, кричали рибалки, розпродуючи денний улов, бігали, граючись, діти. Жрець у морській мантії затонулого бога вів рінистим узбережжям двійко коней, а в нього над головою з вікна заїзду визирав якийсь замазура, гукаючи до ібенських матросів, що проходили мимо.
Назустріч кораблю вийшла жменька лордпортських купців. Поки «Міраям» швартувалася, вони галасливо розпитували шкіпера.
— Ми зі Старгорода,— гукнув до них шкіпер,— привезли яблука й апельсини, вина з Арбору, пір’я з Літніх островів. У мене тут є перець, шкіряна плетінка, сувій мирського мережива, люстерка для міледі, пара старгородських лір — солодшого співу ви не чували! — (З рипінням і гуркотом опустився трап).— А ще ми привезли вам назад спадкоємця.
Лордпортяни роздивлялися Теона порожніми й тупими поглядами, і він збагнув, що вони гадки не мають, хто він такий. Це його розізлило. Він пхнув шкіперові в руку золотого дракона.
— Звеліть своїм матросам принести мої речі.
Не чекаючи на відповідь, він широкими кроками спустився трапом.
— Хазяїне,— гаркнув він до господаря заїзду,— мені потрібен кінь.
— Як зволите, мілорде,— озвався чоловік, навіть не уклонившись. Теон уже й забув, які горді ці залізнородні.— У мене саме є один, що може вам згодитися. Куди їхатимете, мілорде?
— До Пайку.
Але дурень і далі не здогадувався, хто він такий. Слід було вдягнути вихідний камзол з вишитим на грудях кракеном.
— Якщо хочете дістатися Пайку дотемна, виїжджати слід чимшвидше,— сказав господар заїзду.— Я пошлю з вами свого хлопця — покаже вам дорогу.
— Нема потреби ні в хлопці,— залунав тут низький голос,— ні в коні. Я сам проведу племінника до отчого дому.
Говорив жрець, який вів коней узбережжям. Поки він ішов, простолюд прихиляв перед ним коліно, а господар заїзду пробурмотів:
— Мокрочубий.
Високий і стрункий, з гарячими чорними очима й гакуватим носом, жрець вбрався в пістряву сіро-зелено-блакитну мантію: то був вир кольорів затонулого бога. Під рукою в нього на шкіряному ремінці висів бурдюк з водою, а в довгі — до пояса — чорні коси й нестрижену бороду були вплетені стрічки морських водоростей.