«Байдуже, що той дзвін за триста років бомкав лише раз»,— сказав на другий день Патрек Теону, за кухлем зелен-яблучного вина поділившись із ним батьковими засторогами.
«Бомкав тоді, коли мій брат штурмував Стражморе,— озвався Теон. Лорд Джейсон зарубав Родрика Грейджоя під мурами замку, а залізних відкинув назад у затоку.— Якщо твій батько гадає, що я через це ставлюся до нього вороже, то він просто не знав Родрика».
З цього жарту вони добре посміялися дорогою до юної і влюбливої мірошнички, Патрекової знайомої. «Був би зі мною зараз Патрек!» Хай він і Малістер, а з ним подорожувати було приємніше, ніж зі старим сердитим жерцем, на якого перетворився дядько Ейрон.
Стежка звивалася вгору та вгору — у голе кам’янисте передгір’я. Скоро море зникло з очей, але у вологому повітрі й досі висів запах солі. Їхали рівною ступою; проминули вівчарню й покинуту рудню. Новий — святий — Ейрон Грейджой виявився небалакучим. Тому трималися в похмурому мовчанні. Довго витерпіти цього Теон не міг.
— Тепер лордом Вічнозиму став Роб Старк,— сказав він.
Ейрон знай собі їхав далі.
— Що один вовк, що інший...
— Роб зламав присягу Залізному трону й коронувався як король на Півночі. Іде війна.
— Мейстерські круки літають і над сіллю, і над скелею. Твої новини старі як світ.
— Прийшла нова доба, дядьку.
— Щоранку приходить нова доба, але вона мало чим відрізняється від попередньої.
— А у Річкорині кажуть інакше. Кажуть, червона комета — провісниця нової доби. Божа посланниця.
— Так, комета — і справді знак,— погодився жрець,— але нашого бога, а не їхнього. Це жарина з тих, які в давнину носили з собою наші люди. Це видобутий з моря вогонь затонулого бога, і провіщає він приплив. Час піднімати вітрила й вирушати у світ з вогнем і мечем, як колись сам затонулий бог.
— Не можу не погодитися,— посміхнувся Теон.
— Людина не питає бога, точно як крапля не питає дощу.
«Ця крапля одного дня стане королем, старий». З Теона було досить дядькової хмурості. Усміхнувшись, він приострожив коня й вихопився вперед.
Сонце вже сідало, коли вони досягли мурів Пайку — півмісяця темного каміння поміж двох скель, з прибрамною посередині й трьома квадратними вежами обабіч. І досі можна було розрізнити шрами, які лишило каміння з катапульт Роберта Баратеона. На місці старої зруйнованої південної вежі виросла нова — теж сіра, але світліша й не заплямована латками лишайнику. Саме тут прорвався Роберт, перескакуючи через гори каміння і тіл, з келепом у руці, у супроводі Неда Старка. Теон спостерігав за цим з безпечної Морської вежі, й досі йому ночами іноді снилися смолоскипи та глухий гуркіт обвалу...
Брама була відчинена, а іржаві залізні ґрати підняті. Байдужими очима спостерігали вартові на зубчастих стінах за тим, як Теон Грейджой нарешті повернувся додому.
За муром лежало пів-акру мису, що впирався в небо й у море. Тут були стайні, псарні та дрібка інших надвірних будівель. У загонах тулилися вівці та свині, а замкові пси бігали на волі. На півдні тяглися скелі, а на заході кам’яний міст вів у Велику вежу. Зістрибуючи з сідла, Теон чув хлюпотіння хвиль. Підійшов конюший, щоб забрати коня. На Теона витріщалися худоребрі діти і якийсь бранець, але не було й знаку ні лорда-батька, ні когось знайомого з дитинства. «Терпкий і тоскний поворот додому»,— подумав парубок.
Жрець не злазив з коня.
— Ти не залишишся на ніч, дядьку, не розділиш з нами мед і м’ясо?
— Мені велено було привезти тебе. Ось ти тут. А мені час повертатися до божих справ.
Ейрон Грейджой розвернув коня й попід брудними шпичаками звідних ґрат повільно рушив геть.
До Теона обережно наблизилася горбата стара у мішкуватій сірій сукні.
— Мілорде, велено показати вам покої.
— Хто велів?
— Ваш лорд-батько, мілорде.
Теон стягнув рукавиці.
— Тож вам відомо, хто я такий. Чого батько не вийшов мене привітати?
— Він чекає на вас у Морській вежі, мілорде. Коли ви перепочинете з дороги.
«А я вважав холодним Неда Старка!»
— А ви хто така?
— Гелія, економка в замку вашого батька.
— Тут стюардом був Сайлас. Його ще прозивали Кислоротим.
Навіть зараз Теонові пригадувався запах винного перегару з його рота.
— П’ять років як помер, мілорде.
— А мейстер Кален — де він?
— Спочив у морі. Зараз круками займається Вендамир.
«Я тут як чужинець,— подумав Теон.— Нічого не змінилося, й водночас змінилось усе».
— Проведіть мене до моїх покоїв, жінко,— звелів він. Важко вклонившись, вона повела його до мосту. Цей відтинок шляху він пам’ятав: стародавнє каміння, слизьке від бризок і поплямоване лишайником, піняве море під ногами, що реве, наче велетенський дикий звір, і сіль, якою просякає одяг.
Уявляючи повернення додому, Теон завжди малював в уяві затишну спальню в Морській вежі, в якій спав змалечку. Але стара натомість повела його у Криваву вежу. Коридори тут були ширші й пишніше вмебльовані, хай і такі самі холодні й вогкі. Теону надали декілька прохолодних кімнат з такими високими стелями, що вони губилися в темряві. Може, він і зрадів би, якби не знав, що саме через ці покої Кривава вежа отримала свою назву. Тисячу років тому тут загинули сини короля приріччя — порубані на шматки просто в ліжку, і ці шматки потім відіслали їхньому батькові на суходіл.
Але Грейджоїв у Пайку не вбивали, хіба дуже зрідка у братовбивчих сутичках, а Теонові брати обидва мертві. Не страх привидів викликав у нього огиду. Просто шпалери на стінах були цвілі, матрац — продавлений і смердючий, а циновки розсипалися від старості. Минули роки й роки, відколи ці покої востаннє відчиняли. Вогкість пробирала до кісток.
— Принесіть миску гарячої води і розпаліть вогонь у коминку,— мовив Теон до старої.— Скажіть, щоб і в інших кімнатах запалили жаровні: тут надто холодно. І, на богів, пришліть когось негайно, щоб замінити циновки!
— Так, мілорде. Як зволите,— поквапилася геть стара.
За деякий час йому принесли гарячої води. Щоправда, була вона ледве тепла, а скоро й геть вихолола, до того ж виявилася морською, але змила куряву довгої подорожі з обличчя, волосся й рук. Поки двоє бранців-рабів запалювали жаровні, Теон скинув брудний з дороги одяг і перевдягнувся до зустрічі з батьком. Обрав чоботи з м’якої чорної шкіри, сріблясто-сірі бриджі з ніжної ягнячої вовни, чорний оксамитовий камзол з вишитим на грудях золотим кракеном Грейджоїв. На шию собі почепив тоненький золотий ланцюжок, а на пояс — ремінь з вибіленої шкіри. З одного боку повісив чингал, а з другого — довгий меч у чорно-золотих смугастих піхвах. Витягнувши чингал, він великим пальцем помацав лезо, а тоді з торбинки на поясі дістав точильний камінь і кілька разів провів ним по лезу. Він завжди пишався тим, що тримає зброю нагостреною.
— Коли повернуся, сподіваюся, в кімнаті буде тепло, а циновки — чисті,— попередив він бранців, натягаючи пару чорних рукавичок — шовкових, гаптованих витонченими золотими завитками.
До Великої вежі Теон повернувся критим мурованим переходом, і луна від його кроків змішувалася з невпинним гуркотінням моря внизу. Щоб дістатися Морської вежі, яка сиділа на своєму кривому «стовпі», треба було перетнути ще три мости — кожен наступний вужчий за попередній. Останній був дерев’яний, скріплений линвою, і від солоного вітру крутився під ногами, як живий. Теон іще до середини не дійшов, а серце вже вискакувало з грудей. Далеко внизу хвилі, вдаряючись об каміння, розбризкували віяла піни. Хлопчаком Теон навіть глупої ночі бігав цими мостами. «Хлопчаки вірять, що з ними нічого не станеться,— прошепотіла до нього осторога.— А дорослі не такі дурні».