Сірі дерев’яні двері, окуті залізом, виявилися зачиненими на засув зсередини. Теон погрюкав кулаком — і вилаявся, бо рукавичку продерла скіпка. Дерево було вогким і цвілим, а залізна окова — іржавою.
За хвильку двері зсередини відчинив вартовий у чавунній кірасі й циліндричному шоломі.
— Це ви — син?
— З дороги, бо зараз дізнаєшся, хто я такий!
Чоловік відступив. Теон виткими сходами подерся у світлицю. Батька він побачив біля жаровні; з ніг до голови той був закутаний у несвіжу котикову шубу. Почувши стукіт чобіт по камінню, лорд Залізних островів звів очі на свого останнього живущого сина. Він був наче менший, ніж його пам’ятав Теон. А який худий! Балон Грейджой завше був стрункий, але зараз складалося таке враження, наче боги вкинули його в казан і виварили з кісток усе м’ясо, не лишивши нічого, крім шкіри й волосся. Худий як кістяк і жорсткий як кістяк — ось яким він став, а обличчя було мов з кременю витесане. Очі в нього теж були мов з кременю — чорні й гострі, але роки й солоні вітри пофарбували його чуприну у сіру барву зимового моря, в якому піняться білі гребені. Незібране волосся спускалося до пояса.
— Дев’ять років, еге ж? — нарешті заговорив лорд Балон.
— Десять,— озвався Теон, знімаючи порвані рукавички.
— Забрали тебе хлопчаком,— сказав батько.— А ким ти виріс?
— Чоловіком,— відповів Теон.— Вашим сином і спадкоємцем.
— Побачимо,— пирхнув лорд Балон.
— Побачите,— пообіцяв Теон.
— Десять років, кажеш. У Старка ти прожив стільки ж, як у мене. І приїхав як його посланець.
— Не його,— сказав Теон.— Лорд Едард мертвий: йому голову Ланістерка-королева відрубала.
— Вони обидва мертві — і Старк, і той Роберт, який своїм камінням мені мури пробив. Я присягнувся, що побачу їх у могилі, і так і сталося,— скривився батько.— Але суглоби в мене болять від холоду й вільгості, як і тоді, коли вони двоє були живі. І в чому зиск?
— Є зиск,— наблизився Теон.— Я привіз грамоту...
— Це Нед Старк тебе так виряджав? — перебив його батько, скоса поглядаючи зі своєї шуби.— Любив убирати тебе в оксамити й шовки, хотів собі зробити з тебе милу донечку?
Теон відчув, що в лице йому шугнула кров.
— Ніяку не донечку! Не подобається моє вбрання — я перевдягнуся.
— Атож,— відкинувши шубу, лорд Балон звівся на ноги. Він виявився не таким високим, як пам’ятався Теону.— Оте брязкальце в тебе на шиї — ти сплатив за нього золотом чи залізом?
Теон торкнувся золотого ланцюжка. Він цілком забув! Скільки років минуло... На Старій Весі жінки могли носити прикраси, куплені за гроші, але воїн носив лише ті коштовності, які зняв з тіла ворога, убитого власноруч. «Сплатити залізну ціну» — ось як це називалося.
— Паленієш, як дівча, Теоне. Ти чув запитання. Ти сплатив золоту ціну чи залізну?
— Золоту,— визнав Теон.
Запустивши пальці попід ланцюжок, батько смикнув з такою силою, що й голову Теону зірвав би, якби ланцюжок не луснув.
— Моя дочка взяла собі в коханці бойовий топір,— сказав лорд Балон.— Не дозволю своєму синові виряджатися, як повія! — жбурнув він ланцюжок у жаровню, де той зник між вугілля.— Цього я і боявся. Царина зробила з тебе м’якотілого, а Старки зробили з тебе свого.
— Ви помиляєтеся. Нед Старк був моїм тюремником, але в крові у мене й досі сіль і залізо.
Лорд Балон відвернувся, щоб погріти кістляві руки над жаровнею.
— Але Старкове вовченя посилає тебе до мене, як ученого крука з недолугим повідомленням у дзьобику.
— Грамоту, яку я привіз, недолугою не назвеш,— сказав Теон,— а пропозицію, яку робить Роб, я сам йому підказав.
— Вовчий король зважає на твої поради, справді?
Схоже, сама ідея розвеселила лорда Балона.
— Так, зважає. Я з ним полював, навчався, ділив мед і м’ясо й воював на його боці. Я заслужив його довіру. Він бачить у мені старшого брата, він...
— Ні! — тицьнув йому батько пальцем в обличчя.— Не тут, не в Пайку, не в моїй присутності ти називатимеш його братом — сина чоловіка, від чийого меча полягли твої справжні брати. Чи забув Родрика й Марона, своїх кревних братів?
— Нічого я не забув.
Якщо по правді, Нед Старк не вбивав його братів. Родрик поліг од руки лорда Джейсона Малістера у Стражморі, а Марон загинув, коли обвалилася південна вежа... але так само легко міг це зробити і Старк, якби доля зіштовхнула їх у битві.
— Я дуже добре пам’ятаю братів,— твердо мовив Теон. Здебільшого він пригадував Родрикові п’яні побої і Маронові жорстокі жарти й нескінченні брехні.— А ще я пам’ятаю, як мій батько був королем,— витягнув він Робову грамоту й простягнув уперед.— Ось. Прочитайте... ваша світлосте.
Зламавши печатку, лорд Балон розгорнув пергамент. Його чорні очі забігали по рядках.
— То хлопець поверне мені корону,— сказав він,— а мені всього-на-всього слід знищити його ворогів.
— Зараз Роб уже має бути під Золотим Зубом,— мовив Теон.— Коли тверджа впаде, він за день здолає гори. Військо лорда Тайвіна у Гаренхолі відрізане з заходу. Царевбивця в полоні у Річкорині. Лишається лише сер Стафорд Ланістер, який зі своїми зеленими новобранцями збирається протистояти Робові на заході. Сер Стафорд опиниться між Робовим військом і Ланіспортом, а це значить, що місто не буде кому захищати, коли ми нападемо з моря. Якщо боги сприятимуть, Ланістери і кліпнути не встигнуть, як ми візьмемо Кичеру Кастерлі.
— Кичеру Кастерлі ще не брав ніхто,— пирхнув лорд Балон.
— Досі,— посміхнувся Теон. «І як це буде приємно!»
Але батько у відповідь не всміхнувся.
— То ось чому Роб Старк по стількох роках відіслав тебе назад до мене? Щоб ти переконав мене погодитися на його план?
— Це мій план, а не Робів,— гордо сказав Теон. «Мій, і моєю буде перемога, а з часом і корона».— Якщо ваша ласка, я сам поведу атаку. А в нагороду прошу вас дарувати мені за престол Кичеру Кастерлі, коли ми відберемо її в Ланістерів.
Маючи Кичеру Кастерлі, він зможе отримати і Ланіспорт, і золоті землі на заході. А це принесе таке багатство та владу, про які дім Грейджоїв і мріяти не міг.
— Непогана винагорода за ідею і кілька писаних рядків,— батько перечитав грамоту.— Але вовченя про винагороду не каже нічого. Тільки що ти говориш від його імені, а я маю слухати: надати йому мечі й вітрила, а він навзамін дарує мені корону,— звів батько крем’янисті очі, щоб зустрітися поглядом з сином.— Він дарує мені корону! — повторив він різко.
— Невдалий вибір слів, ішлося про...
— Що написано, про те і йшлося. Хлопчак дарує мені корону. А те, що дарують, можуть і відібрати назад,— лорд Балон пожбурив грамоту в жаровню, до ланцюжка. Пергамент скрутився, почорнів і спалахнув.
Теон був приголомшений.
— Ти збожеволів?
Батько зворотом долоні дав йому добрячого ляпаса.
— Тримай язик на припоні! Ти не у Вічнозимі, а я не хлопчак Роб, щоб зі мною розмовляти в такому тоні. Я — Грейджой, лорд-жнець з Пайку, король солі й каміння, син морського вітру, й ніхто мені корону не «дарує». Я плачу залізну ціну! Я сам візьму корону, як зробив це Арон Червонорукий п’ять тисяч років тому.
— То візьміть її,— виплюнув Теон, у якого сіпалася щока.— Називайтеся королем Залізних островів, ніхто не заперечуватиме... поки війна не закінчиться і котрийсь із переможців не роззирнеться й не побачить старого дурня, який усівся на березі з залізною короною на голові.
Лорд Балон розреготався.
— Ну, принаймні ти не боягуз! Як і я не дурень. Гадаєш, я кораблі зібрав, щоб помилуватися ними на якорі? Я здобуду собі королівство вогнем і мечем... але не на заході, і не з волі короля-хлопчака Роба. Кичера Кастерлі надто неприступна, а лорд Тайвін надто хитрий. Так, Ланіспорт ми, може, й візьмемо, але не втримаємо його. Ні. Мене вабить інший плід... не такий солодкий, це точно, зате достиглий і доступний.
«Де?» — міг би запитати Теон, але він і так уже здогадався.
Данерис