— А яка вона була з себе, ваша леді Лінесса?
Сер Джора сумно всміхнувся.
— Ну, вона трохи була схожа на тебе, Данерис,— низько уклонився він.— Солодких снів, королево.
Дані здригнулася й щільніше загорнулась у лев’ячу шкуру. «Схожа на мене». Це багато що пояснювало. «Він мене хоче,— збагнула вона.— Він кохає мене, як кохав її. Не як лицар любить свою королеву, а як чоловік кохає жінку». Вона спробувала уявити себе в обіймах сера Джори, уявити, як цілує його, як задовольняє його жагу, як пускає його в себе... Нічого не допомагало. Щойно вона заплющувала очі, його обличчя перетворювалося на обличчя Дрого.
Хал Дрого був її сонцем-і-місяцем, її першим чоловіком і, мабуть, має лишитися й останнім. Мейгі Міррі Маз-Дуур заприсяглася, що Дані більше не зможе народити живу дитину, а якому чоловікові потрібна безплідна дружина? Та й який чоловік може сподіватися посперечатися з Дрого, що помер з необтятою косою і зараз скаче нічними землями в оточенні нового свого халасару — зірок?
У голосі сера Джори, коли він розповідав про Ведмежий острів, відчувалася туга. «Мене йому не отримати, та одного дня я можу повернути йому домівку й честь. Це я для нього зможу зробити».
Тої ночі привиди не зіпсували їй сну. Їй наснився перший її спільний виїзд із Дрого — в ніч їхнього весілля. Уві сні вони осідлали не коней, а драконів.
Наступного ранку вона скликала своїх кровних вершників.
— Крове од крові моєї,— звернулася вона до трьох чоловіків,— ви мені потрібні. Оберіть собі по трьох коней — найвитриваліших і найміцніших з тих, що лишилися. Навантажте їх водою і харчами — скільки витримають, і скачіть уперед заради мене. Аґо най рушає на південний захід, Рахаро — на південь. А ти, Джого, попрямуєш за шірак кія на південний схід.
— Чого шукати нам, халесі? — запитав Джого.
— Хай що там буде,— відповіла Дані.— Шукайте інші міста, живі й мертві. Шукайте каравани й людей. Шукайте річки, озера й велике солоне море. Дізнайтеся, як далеко ще тягнеться пустеля й що починається за нею. Коли я вирішу залишити місто, не хочу знов блукати навмання. Хочу знати, куди прямую і як туди найкраще дістатися.
Отож вони поїхали, тихо побренькуючи дзвіночками в косах, а Дані з невеликим гуртом виживанців осіла в місті, яке вони назвали Ваїс-Толоро — «місто костей». За днем приходила ніч, а за ніччю — день. Жінки збирали фрукти в садах померлих. Чоловіки чистили коней і ладнали сідла, стремена й черевики. Дітлахи блукали крученими провулками, де їм траплялися тільки бронзові монетки, шматочки пурпурового скла й кам’яні карафи з ручками у вигляді змій. Одну жінку вжалив червоний скорпіон, але це була єдина смерть. Коні почали набирати вагу. Дані власноруч перев’язувала рану серу Джорі, й та почала гоїтися.
Першим повернувся Рахаро. На південь червона пустка тягнулася й тягнулася, звітував він, поки не закінчилася похмурим берегом, де починається отруйна вода. Аж до самого узбережжя нема нічого, крім піщаних барханів, обвітреного каміння й колючої рослинності. Рахаро присягався, що проїздив кістяк дракона — такий велетенський, що кінь пройшов крізь його великі чорні щелепи. А більше Рахаро не бачив нічого.
Дані дала йому дюжину найміцніших чоловіків і доручила звільнити від каміння майдан, щоб дістатися землі. Якщо поміж бруківки росте біс-трава, то, коли прибрати каміння, проростуть і інші трави. Колодязів тут удосталь, води не бракує. Якщо знайдеться зерно, майдан забуяє зелом.
Наступним повернувся Аґо. На південь земля безплідна й випалена, присягався він. Аґо натрапив на руїни ще двох міст — менших за Ваїс-Толоро, але дуже схожих. Одне з них охороняло коло черепів на іржавих залізних палях, тож він не наважився увійти, а от друге досліджував, скільки зміг. Він показав Дані знайдену там залізну бранзолетку, оздоблену неограненим вогненним опалом завбільшки з її великий палець. Були там і сувої, але вони кришилися від старості, тож Аґо залишив їх там, де лежали.
Подякувавши йому, Дані звеліла зайнятися ремонтом брами. Якщо за давніх часів ворог уже перетинав пустелю, щоб зруйнувати місто, він може повернутися.
— Маємо підготуватися,— оголосила вона.
Джого не повертався так довго, аж Дані вже злякалася, що втратила його, та коли всі вже й припинили його виглядати, він приїхав з південного сходу. Першим його побачив один з вартових, виставлених Аґо, й почав гукати, і Дані поквапилася на мури, щоб переконатися на власні очі. Це таки була правда. Повернувся Джого, і не сам. За ним їхали трійко дивно вбраних незнайомців на горбатих потворах, поряд з якими будь-який кінь здавався карликовим.
Перед брамою вони натягнули повіддя й поглянули на Дані, що стояла на мурах у них над головою.
— Крове од крові моєї,— гукнув Джого,— я доїхав до великого міста Карта й повернувся з цими трьома, бо вони хотіли побачити тебе на власні очі.
Дані поглянула вниз на чужинців.
— Ось я. Дивіться, скільки душа забажає... але спершу назвіться.
Блідий чоловік з синіми вустами гортанно озвався по-дотрацькому:
— Я — Піят Прі, великий чаклун.
Лисань з сережкою в носі відповів валірійською вільних міст:
— А я — Заро Зоан Даксос з Тринадцятьох, купецький король з Карта.
Жінка в лакованій дерев’яній машкарі заговорила загальною мовою Сімох Королівств:
— А я — Квейт з Тіні. Ми шукаємо драконів.
— Більше не шукайте,— сказала до них Данерис Таргарієн.— Ви їх знайшли.
Джон
Білодерево — ось як значилося селище на Семових картах. Як на Джона, селищем це назвати було важко. Чотири однокімнатні розвалюхи з нескріпленого розчином каміння навколо порожньої кошари, і ще колодязь. Криті хати були дерниною, а вікна затуляли напнуті шкіри. А понад хатами нависало біле гілля й червоне листя велетенського віродерева.
Такого великого дерева Джон у житті не бачив: стовбур — вісім футів завтовшки, а віття розкинулося так широко, що під його шатром цілком сховалося селище. Але вражали не так розміри дерева, як лик на ньому... особливо рот — не простий викарбуваний проріз, а зазублена пелька, здатна заковтнути вівцю.
«Але кості тут не овечі. Й у попелі — не овечий череп».
— Старе дерево,— нахмурився на своєму коні Мормонт.
— Старе,— погодився крук у нього з плеча.— Старе, старе, старе.
— І могутнє! — Джон відчував його силу.
Поряд зі стовбуром спішився Торен Смолвуд, чорний у своїй кірасі й кольчузі.
— Погляньте на лик. Чого дивуватися, що люди, коли вперше висадились у Вестеросі, злякалися тих ликів. Мені самому кортить прикластися до цієї бісової пики сокирою.
— Мій лорд-батько вірив,— заговорив Джон,— що перед серцедеревом жодна людина не зможе збрехати. Давні боги знають, коли людина бреше.
— Мій батько теж у це вірив,— сказав Старий Ведмідь.— Дайте-но мені глянути на череп.
Джон зліз із коня. За спиною в нього у чорних шкіряних піхвах висів Довгопазур, байстрючий меч-півторак, якого йому подарував Старий Ведмідь за врятоване життя. «Байстрюк для байстрюка»,— жартували хлопці. Руків’я для Джона зробили нове, оздоблене головкою з білого каменя у формі вовчого писка, а от сам клинок був з валірійської криці — старий, легкий і смертельно гострий.
Ставши навколішки, Джон застромив у пащу руку в рукавичці. Усередині все почервоніло від засохлої живиці й почорніло від вогню. Попід верхнім черепом Джон угледів іще один — менший, з відламаною щелепою. Він наполовину ховався в золі та шматочках костей.
Коли Джон передав череп Мормонту, Старий Ведмідь підніс його в обох руках і зазирнув у порожні очниці.
— Дикуни палять своїх мерців. Ми це завжди знали. Шкода, що я не запитав навіщо, коли було ще в кого питати.
Джон Сноу пригадав повсталого мерця, на блідому обличчі якого горіли блакитні очі. І зрозумів, навіщо палити померлих.
— Якби ж то кості говорили! — пробурмотів Старий Ведмідь.— Цей приятель міг би нам чимало розповісти. Як він помер. Хто спалив його і навіщо. Куди пішли дикуни,— зітхнув він.— Подейкують, діти пралісу розмовляли з мертвими. А я не вмію,— пожбурив він череп назад у пащеку дерева, де той приземлився, здійнявши хмарку попелу.— Обійдіть усі будинки. Велете, залізь на дерево й роздивися. А ще треба привести хортів. Може, цього разу слід буде свіжіший.