— І пильнуйте! — застеріг їх Йорен, від’їжджаючи до вежки — поглянути, чи немає там знаку лордійчука чи гвардійців.
Арія опинилася в товаристві Гендрі, Пиріжка й Ломі. Кремезний череватий Вот колись крутив весла на галері, тож його можна було вважати моряком, і Йорен звелів йому спуститися з хлопцями на берег озера пошукати човен. Вони їхали поміж мовчазних білих будиночків, і в Арії руки вкрилися сиротами. Порожнє містечко лякало її майже так само, як спалена тверджа, де вони знайшли сплакану дівчинку й одноруку жінку. Чого люди повтікали, покинувши домівки й усе добро? Що могло їх так налякати?
Сонце скотилося низько на захід, і хати відкидали довгі темні тіні. Якийсь несподіваний виляск змусив Арію потягнутися до Голки, але то, виявилося, віконниця гримотить на вітрі. Після відкритого берега ріки в обмеженому просторі містечка Арія почувалася незатишно.
Угледівши попереду між будинків і дерев озеро, Арія п’ятками буцнула коня під боки й, обігнавши Вота і Гендрі, рвонула учвал. І вилетіла на травостій поряд з рінистим берегом. У призахідному сонці спокійна гладінь води мерехтіла, як лист мідної фольги. Такого великого озера Арія в житті не бачила — протилежного берега й натяку не було. Ліворуч вона зауважила розкидані будівлі заїзду, зведеного над водою на дерев’яних палях. Праворуч в озеро вгризався довгий хвилелом, а ще далі на схід виднілися й інші пристані — дерев’яні пальці, які простягло до води місто. Але єдиним човном у полі зору виявилася гребна шлюпка з прогнилим дном, яка валялася догори дриґом на камінні перед заїздом.
— Нікого немає,— пригнічено зронила Арія. Що ж їм тепер?
— Он заїзд,— сказав Ломі, коли хлопці її наздогнали.— Як думаєш, може, щось поїсти лишили? Або елю?
— Ходім глянемо,— запропонував Пиріжок.
— Забудьте про заїзд,— відтяв Вот.— Йорен звелів шукати човен.
— Але човни всі забрали,— сказала Арія. Вона була певна, що так і є; можна прочесати все містечко, але нічого, крім перевернутої шлюпки, вони так і не знайдуть. Вона поникло злізла з коня й опустилася навколішки біля озера. Вода м’яко вдарялася в ноги. Вже з’являлися світляки — миготіли, як ліхтарики. Зелена вода була тепла як сльози, тільки несолона. Смак літа, мулу й розвою. Арія занурила в неї обличчя, щоб змити порохи, болото й піт цілоденної мандрівки. Коли вона знов відхилилася, по шиї попід комір побігли струмочки. Це було приємно. Добре було би скинути одяг і поплавати, розтинаючи теплу воду, наче безшерста рожева видра. Може, й до самого Вічнозиму можна допливти.
Вот крикнув, щоб вона допомогла з пошуками, і вона послухалася: пустивши коня пастися на березі, вона разом з усіма заходилася зазирати в човниці й під навіси. Їм трапилися вітрила, трохи цвяхів, відра з засохлою смолою, а ще кицька з новонародженими кошенятами. Але жодних човнів.
Коли з’явився Йорен і решта дослідників, в місті було темно, як у лісі.
— Вежка порожня,— сказав Йорен.— Лорд, певно, виїхав на війну, а може, хотів відвести простолюд у безпечне місце — хтозна! В місті не лишилося ні коней, ні свиней, але поїсти нам буде що. Ми бачили гусей і кілька курей, а в Божому Оці добра риба.
— Човнів теж немає,— доповіла Арія.
— Можна залатати дно отої шлюпки,— мовив Кос.
— Може, четверо в неї й помістяться,— зронив Йорен.
— Є цвяхи,— зауважив Ломі.— А кругом повно дерев. Можемо самі човни збудувати.
— Що ти знаєш про човнярство, фарбарський сину? — сплюнув Йорен.
Ломі дивився на нього порожніми очима.
— А пліт? — запропонував Гендрі.— Хто завгодно збудує пліт і витеше довгі жердини, щоб відштовхуватися від дна.
Йорен замислився.
— Озеро заглибоке, щоб плисти навпростець, але якщо ми триматимемося на мілині при березі... але тоді доведеться кинути фургони. Може, так і краще. Треба з цією думкою переспати.
— Може, заночуємо в заїзді? — запитав Ломі.
— Заночуємо у тверджі, замкнувши браму на засув,— сказав старий.— Люблю уві сні відчувати навколо мури.
Арія не змогла стриматися.
— Не можна тут лишатися,— випалила вона.— Люди ж не лишилися. Всі повтікали, навіть лорд.
— Арі лячно,— оголосив Ломі, заіржавши.
— Мені — ні,— відтяла Арія,— а от їм було!
— Кмітливий хлопець,— мовив Йорен.— Та справа в тому, що люди, що тут жили, брали участь у війні — з волі чи проти волі. А ми не беремо. Нічна варта ні на чиєму боці, тож ми нікому не вороги.
«А нам ніхто не друг»,— подумки закінчила Арія, але цього разу прикусила язика. На неї дивилися Ломі й решта, тож їй не хотілося здатися в їхніх очах боягузкою.
Брама тверджі була оббита залізними нютами, а зсередини оснащена парою залізних засувів завбільшки з деревце, для яких призначалися отвори в землі, й металевими скобами. Коли засуви пропхали в скоби, вийшло кріплення у вигляді величезної букви «X». Це вам не Червона фортеця, оголосив Йорен, дослідивши тверджу згори донизу, але краще, ніж нічого, й на одну ніч згодиться. Десятифутові мури тут були з нетесаного й не скріпленого розчином каміння, з прокладеним на зубчастих стінах дерев’яним хідником. З північного боку відчинялася бічна брама, а ще Герен знайшов попід соломою у старому дерев’яному хліву таємний хід, який вів у вузький кручений тунель. Прогулявшись під землею, Герен вийшов до озера. Йорен звелів викотити згори на таємний хід воза, щоб тут ніхто не пробрався. Людей він розділив на три варти, а Тарбера, Курца й Клепача послав у покинуту вежку, щоб вони наглядали згори. У разі небезпеки Курц мав сурмити в мисливський ріжок.
Завівши фургони і коней у тверджу, майбутні братчики засунули засуви. У напіврозваленому хліву помістилася б половина худоби в місті. Притулок, де в неспокійні часи могли заховатися містяни, був навіть більший — низький і довгий, мурований, з очеретяним дахом. Вийшовши крізь бічну браму, Кос приніс гусей і двох курей, тож Йорен дозволив розпалити багаття. Тверджа мала велику кухню, от тільки не лишилося ні горщиків, ні казанків. Гендрі з Довбнем і Арією взялися куховарити. Поки Гендрі рубав дрова, Довбень з Арією общипували птицю.
— А чому мені не можна рубати дрова? — поцікавилась Арія, але її ніхто не слухав. Надувшись, вона заходилася общипувати курку, поки Йорен, сидячи на краю лавки, нагострював свій чингал точильним каменем.
Коли птиця зготувалася, Арія з’їла курячу ніжку з цибулею. Розмовляли мало, навіть Ломі. Після вечері Гендрі сів самотою, начищаючи свій шолом з таким виглядом, наче він узагалі не тут. Зарюмсана дівчинка скиглила і скімлила, та коли Пиріжок простягнув їй шматочок гуски, вона махом його проковтнула й видивлялася добавку.
На жеребкуванні Арія витягнула другі чати, отож знайшла собі сінник, але сон не йшов. Тоді вона, позичивши в Порена точильний камінь, заходилася нагострювати Голку. Сиріо Форел казав, що тупий клинок — наче кульгавий кінь. Поряд з нею на сінник присів навпочіпки Пиріжок, спостерігаючи за її роботою.
— Як тобі дістався такий добрий меч? — поцікавився він. Але, побачивши, який вона кинула на нього погляд, підніс догори руки, мов захищаючись.— Я ж не кажу, що він крадений, просто хочу знати, звідки він у тебе.
— Мені брат подарував,— пробурмотіла вона.
— Не знав я, що в тебе є брат.
Арія відповіла не одразу, спершу почухалася під сорочкою. У сіннику було повно вошей, та яка різниця — кількома більше, кількома менше...
— У мене багато братів.
— Справді? А вони старші чи менші?
«Не можна нічого розповідати. Йорен звелів тримати язика за зубами».
— Старші,— збрехала вона.— У них теж є мечі, довгі мечі, і вони мене навчили, як убити того, хто до мене чіплятиметься.
— Я не чіплявся, я просто хотів поговорити,— мовив Пиріжок і відійшов, лишивши Арію саму, тож вона скрутилася калачиком на сіннику. З дальнього кінця притулку долинав плач дівчинки. «Коли вже вона замовкне? Чого вона всякчас плаче?»
Арія, мабуть, таки заснула, хоча й не пам’ятала, як заплющила очі. Їй наснилося вовче виття, і звук цей був такий жахливий, що Арія миттю прокинулася. Вона рвучко сіла на сінникові, серце калатало.