— Пиріжку, прокинься,— важко звелася вона на ноги.— Воте, Гендрі, ви не чули? — натягнула вона чобіт.
Навколо неї вовтузилися та сповзали зі своїх сінників хлопці й чоловіки.
— Що таке? — запитав Пиріжок.
— Що ми мали чути? — хотів знати Гендрі.
— Арі страшний сон наснився,— сказав хтось.
— Ні, я чула,— не відступалася Арія.— Це вовк!
— У Арі самі вовки в голові,— насмішкувато зронив Ломі.
— Нехай собі виють,— озвався Герен,— вони знадвору, а ми тут.
— В житті не бачив,— погодився Вот,— щоб вовки нападали на тверджу.
— А я взагалі нічого не чув,— казав тим часом Пиріжок.
— Це був вовк! — крикнула Арія, рвучко натягаючи другий чобіт.— Щось не так, хтось наближається, підводьтеся!
Не встигли вони затюкати її вдруге, як ніч розітнув звук — от тільки було це не вовче виття, а Курц, який сурмив у мисливський ріжок, попереджаючи про небезпеку. І вмить усі вже натягали на себе одяг і хапали зброю, яка в кого була. Ріжок залунав знову, й Арія помчала до брами. Коли вона пробігала повз хлів, Куслій люто сіпнув свої ланці, а Джакен Г’ґар гукнув з фургона:
— Хлопче! Милий хлопче! Це війна, червона війна? Хлопче, звільни нас. Дехто вміє битися. Хлопче!
Не зважаючи на нього, Арія кинулася далі. Звідси вже було чути кінський тупіт і крики за мурами.
Вона видерлася на хідник на мурі. Зубчасті стіни були трохи зависокі, а сама Арія трохи замала, тож довелося дряпатися по стіні, щоб визирнути надвір. На мить їй здалося, що в містечку нашестя світлячків. А тоді вона збагнула, що це люди зі смолоскипами, які учвал літають між хатами. На її очах вибухнув дах: зайнявся очерет, і полум’я лизнуло черево ночі жовтогарячими язиками. За першим дахом — іще один, і ще, і скоро вже вогні палали всюди.
Гендрі у своєму шоломі видерся поряд з дівчиною.
— Скільки їх?
Арія спробувала порахувати, але їхали вони надто швидко, розмахуючи смолоскипами.
— Сотня,— сказала вона.— Дві... Не знаю.
Крізь ревище полум’я пробивалися крики.
— Скоро вони будуть тут.
— Гляди,— вказав Гендрі.
Поміж пойнятих полум’ям хат до тверджі їхала кавалькада. Відблиски вогню грали на металевих шоломах і розбризкували на кольчуги жовтогарячі плями. Один з вершників віз прапор на довгому списі. Арії здалося, що він червоний, але в нічній темряві, серед розбурханого полум’я, важко було сказати напевне. Все задавалося червоним, чорним або жовтогарячим.
Вогонь перекидався з однієї хати на іншу. В Арії на очах загорілося дерево: полум’я поповзло по гілках, доки дерево не вдягнулося на тлі ночі в розмаяну рудаву мантію. На цей час прокинулись уже всі — заповнили хідники на мурах або ж силкувалися втихомирити переляканих коней унизу. Йорен викрикував команди. Щось ударилось Арії в ногу, й вона, опустивши очі, побачила, що в неї вчепилася мала плаксійка.
— Тікай звідси! — Арія вивільнила ногу.— Ти що тут робиш? Тікай і ховайся, дурне дівча! — відштовхнула вона дівчинку геть.
Перед брамою вершники зупинилися.
— Ви, там, у тверджі! — гаркнув лицар у високому шоломі зі шпичастим гребенем.— Відчиніть, іменем короля!
— Ага, і який же це король? — гукнув униз Рейсен, але Вот буцнув його кулаком, щоб мовчав.
На зубчасту стіну поряд з брамою видерся Йорен, який прив’язав свій вицвілий чорний плащ до дерев’яної жердини.
— Ви, там, заспокойтеся! — крикнув він.— Містяни всі повтікали.
— А ви хто такі, старий? Боягузи лорда Берика? — гукнув лицар у шпичастому шоломі.— Якщо серед вас той тлустий дурень Торос, спитайте його, як йому подобається наш вогонь.
— Серед нас таких немає,— гаркнув на це Йорен.— Лише хлопці з Варти. Нам до війни діла немає,— підніс він жердину вгору, щоб усі побачили колір його плаща.— Дивіться. Чорний колір Нічної варти.
— Або чорний колір дому Дондаріонів,— крикнув чоловік з ворожим прапором. Зараз, у сяйві спаленого містечка, Арія краще роздивилася його кольори: золотий лев на червоному полі.— Герб лорда Берика — фіолетова блискавка на чорному полі.
Зненацька Арії пригадався ранок, коли вона жбурнула Сансі в обличчя апельсин, заляпавши соком всю її дурнувату шовкову сукню барви слонової кості. Тоді на турнірі був якийсь лордійчук-південець, у якого закохалася сестрина дурнувата подружка Джейн. У нього на щиті була блискавка; це його Аріїн батько послав обезголовити Гончакового брата. Зараз здавалося, що все це було тисячу років тому сталося з іншою людиною в іншому житті... з Арією Старк, дочкою правиці, а не з Арі, хлопчиком-сиротою. Звідки Арі знати лордів та іже з ними?
— Ти осліп, чоловіче? — помахав Йорен жердиною, розмаявши на вітрі плащ.— Де ти бачив чортову блискавку?
— Вночі всі прапори здаються чорними,— зауважив лицар у шпичастому шоломі.— Відчиняйте, бо ми вважатимемо вас беззаконниками у змові з ворогами короля.
Йорен сплюнув.
— Хто ваш командувач?
— Я,— почувся голос, і вояки розступилися, даючи дорогу вершникові; відблиски пожарища танцювали на збруї його румака. Чоловік був кремезний, з мантикорою на щиті й витким орнаментом на сталевій кірасі. З-під здійнятого заборола його шолома прозирало бліде поросяче обличчя.— Сер Ейморі Лорч, прапороносець лорда Тайвіна Ланістера з Кичери Кастерлі, правиці короля. Законного короля Джофрі,— сказав він високим тонким голосом.— Його іменем я наказую вам відчинити браму.
Навколо палало містечко. Нічне повітря курилося димом, а рухливих червоних іскор було більше, ніж зірок. Йорен нахмурився.
— Не бачу потреби. Робіть у місті, що хочете, мене це не обходить, а нас облиште. Ми вам не вороги.
«Бачте очима»,— кортіло Арії крикнути до вояків унизу.
— Невже вони не бачать, що ми не лорди й не лицарі? — прошепотіла вона.
— А їм до цього байдуже,— шепнув у відповідь Гендрі.
І вона зазирнула в обличчя сера Ейморі так, як її учив Сиріо, і побачила, що Гендрі має рацію.
— Якщо ви не зрадники, відчиніть браму,— гукнув сер Ейморі.— Ми переконаємося, що ви кажете правду, й поїдемо собі.
Йорен пожував кислолист.
— Кажу вам, тут нікого, крім нас. Даю вам слово.
Лицар у шпичастому шоломі розреготався.
— Ворон дає нам слово!
— Ви загубилися, старий? — глузливо кинув якийсь зі списників.— Стіна звідси далеченько на північ.
— Ще раз наказую вам іменем короля Джофрі довести свою відданість і відчинити браму,— сказав сер Ейморі.
Деякий час Йорен міркував, жуючи. Тоді сплюнув.
— Не маю бажання.
— Що ж, гаразд. Ви проігнорували наказ короля, таким чином засвідчивши, що ви заколотники, в чорних плащах чи ні.
— У мене тут хлопчаки,— гукнув униз Йорен.
— Хлопчаки й старі помирають однаково,— сер Ейморі мляво здійняв кулак, і з підсвіченої полум’ям темряви в нього за спиною вилетів спис. Мабуть, цілилися в Йорена, але влучили у Вота, який стояв поряд. Вістря списа, прохромивши горло, вистромилося ззаду з шиї вже темне й мокре. Вот ухопився за держак — і, обм’якнувши, звалився з хідника.
— Штурмуйте мури і вбивайте всіх! — знудьговано скомандував сер Ейморі. Полетіли ще списи. Арія смикнула Пиріжка вниз за сорочку. Потойбіч зачулося гримотіння лат, шурхіт витягнутих з піхов мечів, стукіт списів об щити впереміш із лайкою і тупотінням копит коней, яких погнали вперед. Понад головами майбутніх братчиків пролетів смолоскип і, розкидаючи вогонь, приземлився у дворі.
— До мечів! — гаркнув Йорен.— Захищайте мури, де треба. Косе, Арегу, тримайте бічну браму. Ломі, витягни списа з шиї Вота й займай його місце тут, нагорі.
Намагаючись дістати свій короткий меч з піхов, Пиріжок впустив його. Арія вклала клинок назад йому в руку.
— Я не вмію битися на мечах,— прошепотів він з розширеними очима.
— Все просто,— сказала Арія, але ця брехня завмерла в неї на вустах, коли за верх парапету вхопилася рука. Арія бачила її у світлі охопленого вогнем містечка так чітко, ніби час зупинився. Пальці були короткі, мозолясті, порослі між кісточок густим чорним волоссям; під нігтем великого пальця чорнів бруд. «Страх ранить глибше за меч»,— пригадала Арія, в той час як за рукою з’явилася голова в циліндричному шоломі.