Прокинувшись у темряві, він виявив, що в покоях чорно, а все тіло болить. Кресен важко сів у ліжку; у голові пульсувало від болю. Стиснувши ковіньку, він невпевнено звівся на ноги. «Як пізно вже,— подумав він.— А мене не покликали». Його завжди запрошували на бенкет, за столом садовили, де сіль, поряд з лордом Станісом... Перед очима спливло обличчя лорда — не теперішнього мужа, а того хлопчика, яким він був колись: мерзнув у затінку, поки сонце світило його братові. Хай що він робив, а Роберт устигав зробити це швидше і краще. Бідолашний хлопчина... мейстер має поквапитися — заради нього.
Кристали були, де мейстер і лишив їх, тож він зібрав їх з пергаменту. Кресен не має персня з тайником, що їх, подейкують, носять отруйники-лісянці, однак у просторих рукавах його мантії таїться цілий розсип кишеньок малих і великих. Заховавши зернята «душителя» в одній з них, він розчахнув двері й погукав:
— Пілосе! Де ти?
Не почувши відповіді, він крикнув голосніше:
— Пілосе, мені потрібна допомога!
Але ніхто так і не відгукнувся. Це було дивно: келія молодого мейстра містилася всього на півпрогону вниз по сходах, звідтам усе завжди чути.
Врешті-решт Кресену довелося гукати слуг.
— Покваптеся,— звелів він їм.— Я проспав. Усі вже на гостині... п’ють... Мене мали б збудити!
Куди подівся мейстер Пілос? Кресен нічого не розумів.
Знов йому довелося перетинати довгу галерею. У високих вікнах шепотів нічний вітерець, доносячи гострий дух моря. Вздовж стін Драконстону мерехтіли смолоскипи, а в таборі за його мурами видно було сотні розпалених багать, так наче на землю впало зоряне небо. Угорі пломеніла комета — чорна й зловісна. «Я надто старий і мудрий, щоб лякатися таких дурниць»,— сказав собі мейстер.
Двері у велику залу містились у пащі кам’яного дракона. Мейстер звелів слугам лишатися за порогом. Ліпше увійти самому: не можна показувати свою неміч. Важко спираючись на ковіньку, Кресен подолав кілька останніх сходинок і прошкандибав попід зубами на вході. Двійко вартових розчинили перед ним важкі червоні двері — й зала вибухнула гамором і світлом. Кресен ступив у пащу дракона.
Крізь брязкіт ножів і тарілок та неголосні розмови за столом чути було, як під акомпанемент своїх дзвіночків співає Картатий: «...у танок, у танок». Та сама жахлива пісня, що він співав і зранку. «І не зникнуть все одно, все одно, все одно». За нижніми столами сиділо повно лицарів, лучників і капітанів перекупних мечів; ламаючи буханці чорного хліба, вони вмочали їх у риб’ячу юшку. Тут не сміялися голосно і не кричали пронизливо, чим, буває, грішать інші бенкети: лорд Станіс такого не дозволяв.
Кресен рушив до підвищення, на якому всадовили лордів з королем. По широкому колу він хотів обійти Картатого. Блазень, витанцьовуючи і видзвонюючи бубонцями, не чув його наближення. Перестрибуючи з ноги на ногу, він втелющився у Кресена, вибивши з його руки ковіньку. Обидва полетіли на притрушену очеретом долівку, зчепившись руками й ногами; навколо вибухнув сміх. Без сумніву, видовище було кумедне.
Картатий наполовину лежав на мейстрі, і його розфарбоване блазенське обличчя притислося до обличчя Кресена. При падінні Картатий загубив свій бляшаний шолом з рогами та дзвіночками.
— На дні морському падають угору,— оголосив він.— Знаю, знаю, о-о-о!
Хихикаючи, блазень відкотився геть, скочив на ноги та пройшовся в танку.
Стараючись триматися, мейстер слабко всміхнувся та спробував підвестися, але в стегні так боліло, що він на мить злякався, чи не зламав кістку знову. Він відчув, як його попід пахви підхопили дужі руки й поставили на ноги.
— Дякую, сер,— пробурмотів він, обертаючись, аби поглянути, який це лицар прийшов йому на допомогу...
— Мейстре,— озвалася леді Мелісандра, в чиєму низькому голосі вчувалася мелодійність мови Нефритового моря,— вам слід бути обачнішим.
Як завжди, вона вбрана була в червоне з ніг до голови: довга вільна сукня з пливкого шовку, з довжелезними рукавами з розтрубом, горіла вогнем, а у глибоких прорізах ліфу прозирала темніша, криваво-червона тканина. На шиї жінка мала кольє з червоного золота, тугіше за будь-який мейстерський ланцюг, оздоблене єдиним великим рубіном.
Волосся в неї було не іржаве й не рудувато-русяве, як зазвичай у рудих, а насичено-мідне, блискуче, воно світилося в сяйві смолоскипів. Навіть очі вона мала червоні... однак шкіру — гладеньку й чисту, білу як молоко. Мелісандра була струнка, граційна, вища на зріст за багатьох лицарів, з пишними грудьми й вузькою талією, з обличчям-сердечком. Коли на ній зупинялося чоловіче око, то ще довго не могло відірвати погляду, навіть якщо йшлося про мейстра. Чимало хто вважав її вродливою. Але ні, вона не вродлива. Вона червона й страшна, і перш за все червона.
— Я... дякую вам, міледі.
— У вашому віці слід кожен крок розраховувати,— мовила Мелісандра ввічливо.— Ніч темна й повна жахіть.
Він упізнав цю фразу: це з якоїсь із їхніх молитов. «Байдуже, у мене своя віра».
— Тільки діти лякаються темряви,— мовив мейстер. Коли він промовляв ці слова, Картатий знов завів свою пісеньку.
— Підуть тіні у танок, у танок, у танок...
— Ось вам загадка,— сказала Мелісандра.— Мудрий блазень і блазнюватий мудрець,— уклонившись, вона підняла з підлоги шолом Картатого й одягнула на голову Кресену. Бляшане відро з’їхало на самі вуха, й бубонці неголосно бренькнули.— Корона до вашого ланцюга, мейстре,— оголосила жінка. Навколо них усі зареготали.
Стиснувши губи, Кресен силкувався опанувати лють. Жінка вважає його старим і немічним, але ще до кінця вечора вона дізнається, що це не так. Може, він і старий, але він і досі мейстер з Цитаделі.
— Не потрібна мені жодна корона, крім істини,— сказав він, знімаючи з голови блазенський шолом.
— На світі є істини, яких не вчать у Старгороді,— зметнувши червоним шовком, Мелісандра розвернулася й попрямувала до столу на підвищенні, де сидів король Станіс із королевою. Віддавши прикрашене рогами відро назад Картатому, Кресен рушив за нею.
На його місці сидів мейстер Пілос.
Зупинившись, старий витріщився на нього.
— Мейстре Пілосе,— нарешті мовив він.— Ви... ви мене не збудили.
— Його світлість звелів мені дати вам відпочити,— почервонів Пілос.— Сказав, що вам тут бути необов’язково.
Кресен поглянув на лицарів, капітанів і лордів, які припинили перемовлятися. Лорд Сельтигар, старий і похмурий, вбраний був у плащ, оздоблений червоними гранатовими крабами. Вродливий лорд Веларіон обрав шовк барви морської хвилі, а морекінь з білого золота в нього на шиї пасував до його довгого білявого волосся. Лорд Бар-Емон, чотирнадцятирічний товстун, горнувся у пурпуровий оксамит, облямований хутром з тюленя-біляка; сер Аксель Флорент навіть у брунатному плащі з лисячим хутром лишався простакуватим; набожний лорд Санглас носив на шиї, пальцях і зап’ястках місячне каміння; а капітан-лісянець Саладор Саан горів, як сонце, у своєму кумачевому атласному плащі, весь у золоті й коштовностях. Тільки сер Давос одягнений був просто — у коричневий камзол і зелений вовняний плащ, і тільки Давос зустрівся поглядом з мейстром, і в очах його стояв жаль.
— Ви вже старий і все плутаєте, тож яка мені з вас користь? — прозвучав голос лорда Станіса, але то не міг бути Станіс, не міг! — Відтепер моїм радником буде Пілос. Він і так уже займається круками, оскільки ви не здатні підійматись у гайворонник. Не хочу, щоб ви уморилися в мене на службі.
Мейстер Кресен кліпнув. «Станісе, мілорде, мій сумний відлюдькуватий хлопчику, сину мій, якого в мене ніколи не було, як ти можеш так чинити зі мною, невже ти не розумієш, що я дбав про тебе, жив для тебе, любив тебе попри все? Так, любив, навіть дужче за Роберта чи за Ренлі, бо тебе єдиного більш не любив ніхто, тож ти мене потребував найдужче». Але вголос він тільки сказав: